/Files/images/animashki-linii-1010.gif

13 травня – День Матері в Україні

/Files/images/den_materi.jpeg

Щасливі діти ростуть в дружній сім’ї і під опікою щасливої матері. Впродовж тисячоліть, незважаючи на всі лихоліття, жінка-мати є вічним джерелом невичерпної любові та берегинею національних традицій.
В Україні жінка споконвіку асоціювалася з берегинею сім’ї. Саме мати, як перша і найрідніша у світі людина, відіграє особилву роль у вихованні дітей, прищеплює любов до рідної землі.
У другу неділю травня, коли природа-Мати виряджає свою доню-Землю в пишному уборі весняних квітів у дорогу життя ми висловлюємо щиру подяку материнській самопожертві і відзначаємо День Матері.
Серед української громади це свято вперше відзначив Львів у 1929 році. Згодом воно отримало офіційний статус, відповідно до Указу Президента України від 10 травня 1999 року № 489/99.
Любов матері… Що може бути сокровеннішим? Жінка-мати – лаконічно, але водночас так багато… У нас підсвідомо живе довіра до неї, ми знаємо, що мама не відвернеться від своєї дитини, її любов сильніша за буденні образи. Ніхто так, як вона, не здатен відчути і зрозуміти зранену душу, спів пережити та підтримати.
Материнське серце, як віщун, все знає про своїх дітей, відчуває їх радість та біль. Мама завжди поспішить на допомогу своїй дитині, незалежно від того, скільки їй років – три або тридцять. І всі ми відчуваємо себе дітьми, коли з нами поруч мама.
День матері – це одне із найзворушливіших свят. Адже кожен із нас з дитинства і до своїх останніх днів несе в своїй душі єдиний і неповторний образ – образ своєї мами.
У цей день зупинімо на мить шалений ритм життя і задумаймося, чи не забули ми раптом про свою найдорожчу у світі людину. Зателефонуймо мамі чи зайдімо на гостину.

Дорогі матусі! Щиро вітаємо вас зі святом! Нехай світлом і добром відгукуються в душах дітей ваші нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість.

/Files/images/6641541.gif

/Files/images/692823n68ya60jv9.gif

З Днем Перемоги!!!

/Files/images/9_travnya_2009.jpeg

Із року в рік часопис віддаляє

Своїх нащадків далі від війни.

Та травень знов і знову нагадає,

Як із життя ішли його сини.

Буяють мирно квіти на могилах,

До сонця красного метелики летять.

А ті, кому війна зламала крила,

Священним вічним сном в могилах сплять.

Вклоняємося Вічному вогню,

Вклоняємось доземно всім солдатам,

Що міряли дороги крізь війну,

Щоб нам сьогодні мріяти й кохати.

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

/Files/images/729060683.gif

День міжнаро́дної соліда́рності трудя́щих — свято, що відзначається в 142 країнах, в тому числі в Україні 1 травня або у перший понеділок травня. В Україні 1 і 2 травня щороку оголошуються вихідними днями.

1 травня 1886 року американські робітники організували страйк із вимогою 8-годинного робочого дня. Страйк і демонстрація закінчилися кровопролитним зіткненням з поліцією. У липні 1889 року Паризький конгрес II Інтернаціоналу в пам'ять про виступ робітників Чикаго прийняв рішення про проведення 1 травня щорічних демонстрацій. Уперше день міжнародної солідарності трудящих був відзначений у 1890 році в Австро-Угорщині, Бельгії,Німеччині, Данії, Іспанії,Італії, США, Норвегії, Франції, Швеції і деяких інших країнах.

Довгий час Першотравень був символом революції, непримиренної класової боротьби. У СРСР Першотравень довгі роки був основним державним святом. 1 травня 1990 року керівництво Радянського Союзу і КПРС востаннє піднялося на трибуну Мавзолею для проведення останньої офіційної першотравневої демонстрації. 1 травня традиційно використовується українцями для проведення мітингів і демонстрацій з висуванням політичних вимог. У світі Першотравень, як і раніше, відзначається як пролетарське свято солідарності.

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

Вітаємо із Великоднем та Воскресінням Христовим !!!

/Files/images/3614165.gif

/Files/images/173221624.gif

Вели́кдень — день, у який християни святкують ВоскресінняІсуса Христа, що сталося на третій день по його смерті, причому день смерті вважається першим днем. Свято називають такожПасха або Паска. Є найважливішим християнським святом, котре виказує радість з приводу перемоги Божого Сина над Смертю та вічним Забуттям. У Воскресінні християни бачать підтвердження життя після смерті, що і є головним змістом святкування.

В Україні святкувати Пасху почали наприкінці першого тисячоліття, з приходом християнства. Ісус Христос, за біблійним сюжетом, воскрес рано-вранці і Воскресіння супроводжувалось великим землетрусомангел небесний відвалив камінь від дверей гробу Господнього. На світанку жінки-мироносиці Марія Магдалина, Діва Марія, мати Якова та Соломія прийшли до гробу з пахощами, щоб покрити тіло Ісуса, але побачили відвалений камінь і порожню труну. Тоді схвильованим жінкам з'явився ангел та сповістив про Воскресіння Господнє.

У «Католицькій енциклопедії» сказано: «Великдень увібрав у себе велику кількість язичницьких звичаїв на честь повернення весни. Яйце є символом відродження життя ранньою весною… Кролик — це язичницький символ, і він завжди був символом родючості».

«Великдень, як і Різдво… поділяють у своїй основі сонячний характер, тобто пов'язані із дохристиянською вірою в народження нового Сонця як божества, що є запорукою життя на землі. (…) Отже, Великдень, у своїй першооснові — це свято весни, свято воскресіння землі та природи в цілому до нового життя. (…) Великодні свята українців славні і своїми обрядами, що, без сумніву, є дохристиянськими».

Слово «Пасха» походить від назви старозаповітного свята песах, що святкували юдеї в пам'ять про звільнення від єгипетськогополону. Пасхальне ягня в юдеїв стало прообразом Христа, тому Христос іменується ще Агнцем Божим, Агнцем Пасхальним, Пасхою.

Існує декілька легенд щодо виникнення назви свята. За однією з них назва «Великдень» («Великий День») з'явилася аж наприкінці першого тисячоліття з приходом на українську землю християнства. Легенда говорить, що «Великдень називається так тому, що в той час, коли Христос народився, сильно світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, щоб був один тодішній. Тоді, було як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп'яли Христа — дні поменшали. Тепер тільки царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів…»

До Великодня віруючі готуються впродовж семи тижнів Великого Посту — одного з найсуворіших постів — саме стільки часу провів Ісус Христос у пустелі. Вважається, що у ці дні душа віруючого повинна прислуховуватися до страждань Господа, котрі пережив Ісус Христос в людській подобі в останні дні. Ці сім тижнів називаються седмицями. Останній тиждень перед Пасхою називається Страстна Седмиця.

Особливе значення має Великий четвер — день, коли Ісус разом зі своїми учнями під час Таємної Вечері розділив останню трапезу. Цей день ще називають Чистий Четвер, і всі православні по можливості намагаються причаститися. Ввечері в церкві читають 12 Євангелій, де розповідається історія Христових Страждань.

У Страсну П'ятницю з церкви виносять плащаницю — шматок тканини, в яку було загорнуто тіло Христа після зняття з хреста, та на котрій зображено його у труні. У цей скорботний день приписується нічого не їсти. У давніші часи християни після суботньої літургії не йшли з церкви, а залишались там до ночі, харчуючись хлібом і вином. Під час служби священики міняють буденний одяг на святковий.

У ніч Воскресіння Христа проводиться святкове богослужіння (Великодня Служба Божа), святяться паски, яйця та інші страви. Таким чином церква благословляє віруючих після тривалого постузнову вживати «скоромне», тобто їсти непісні страви. Багатий великодній стіл - символ небесної радості і символ вечері Господньої.

Великодня Служба Божа триває всю ніч. Її найурочистіший момент настає опівночі, коли священик сповіщає «Христос воскрес!», а всі присутні відповідають «Воістину воскрес!» Після служби процесія тричі обходить навколо церкви — хресний хід, а потім починає процес освячення обрядових пасхальних страв: пасок, крашанок, ковбас, хріну та інших страв (залежно від місцевості). Господині збирають їх у кошики, прикрашені вишиваними рушниками,барвінком і свічками. Після церковної служби розходяться по домівках і починають «розговлятися».

Розговляються, насамперед, освяченим яйцем. Окрім паски та яєць (крашанок та писанок), серед освяченого може бути смаженина,ковбаса, риба, сир, часник, полин, хрін, сіль та вино, баранчик — символ Ісуса Христа, ягнятка Божого. Люди вірили, що покладений у кошичок баранчик гарантуватиме прихильність сил природи і оберігатиме від стихійного лиха.

Відомі також такі звичаї: перед тим, як з'їсти свячене самому, господар йшов з освяченим насамперед поміж худобу, христосався (цілувався) з нею, сповіщав «Христос воскрес!», а хтось із присутніх відповідав за худобу: «Воістину Воскрес!». Тоді господар торкався тричі свяченим кожної худобини і вимовляв: «Аби ся так не брало вівці (чи корови, чи чого), як ніщо не візьметься свяченої паски». В іншій околиці Галичини було записано інше висловлювання: «Який дар красний, так і аби Бог дав телиці (ягниці, чи що) красні». Потім обходив із освяченим сад,пасіку, город, відповідно примовляючи.

Нарешті, всі входили до хати, де господар благословляв дітей, що ставали перед ним навколішки: «Аби вам розум так скоро розв'язувався, як ці бесаги (торба) скоро розв'язуються». У кого була дівчина на видданні, клали їй паску на голову: «Аби-сь у людей була така велична, як ця паска пшенична!» Малу дитину клали в спорожнену від свяченого торбу: «Аби-сь так скоро росло, як паска скоро росте». Після розговін молодь ішла звичайно під церкву, де розпочиналися великодні забави — веснянки, такожгагілки або гаївки у супроводі відповідних пісень. У житті молоді великодні забави були початком вулиці, що розпочиналася великоднім тижнем і тривала аж до осені.

На Великдень всі мають веселитися, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. Якщо хтось помирає на Великдень, то вважається, що його щаслива душа піде просто до неба, бо того дня «небо отворено». Після розговін починали дзвонити на дзвіниці, — а хто перший задзвонив, той найперший обробить жнива і буде в нього найкраще збіжжя. Дзвонили в дзвони ввесь день, а потім ще й другого та третього дня.

Великодній понеділок зветься Обливаним. За традицією хлопці обливають дівчат водою. Ті ж можуть віддячити їм тим самим у вівторок. Серед інших великодніх звичаїв відомо ще один, який полягає в розкладанні вогнищ на всю Великодню ніч навкруги церкви. Вважається, що цим вогнем очищується повітря і звільняється земля від усяких нечистот на добрий врожай. Цейвогонь вважається святим і мусить сам погаснути.

Великодні свята закінчуються поминанням мертвих — молитвою ітризною «на горбках». У могильні горбки закопують яйця та шкаралупу від з'їдених яєць, кості зі освяченого м'яса, освячену сіль, тощо. Виливають і чарку горілки: «їжте, пийте й нас, грішних, поминайте». Часом цокаються крашанками об могильний хрест, надбивають їх, а потім віддають перехожим.

Нехай у день святої неділі торкнеться вас Господня благодать. Нехай в день Світлого Христового Воскресіння за столом збереться вся ваша велика родина, а стіл прикрасять великодні паски. Сьогодні великий день - день Воскресіння Христа! Ставайте добрішими до своїх близьких, нехай радість, милосердя огорнуть ваші серця, нехай Господь вам допомагає у всіх починаннях.

Христос Воскрес!

Явилась милість нам Господня
І оживила світ, немов в раю;
В знаменне світле свято Великодня
Вітаємо щиро кожну ми сім’ю.
Бажаємо щастя й злагоди в родині
Та благодаті Божої з небес
І хай по всій лунає Україні:

- Христос воскрес! - Воістину воскрес!

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

Тоненьким прутиком з вербовим котиком себе вітаємо!

/Files/images/164364(1).jpg

Кожне шосте неділю Великого посту, рівно за тиждень до свята Пасхи, всі православні християни святкують Вербну неділю, що в 2016 році буде відзначатися 24 квітня.

З чим пов’язаний цей день, чому саме Вербна неділя, які традиції та звичаї супроводжують це свято – в цьому ми зараз і спробуємо розібратися.

Вербна неділя – це день входу Ісуса до Єрусалима.

У православній церкві це свято носить назву Вхід Господній в Єрусалим.

Після того, як Христос воскресив Лазаря, чутка про нього пройшла по багатьом містам Ізраїлю, люди повірили, що він саме той цар, який врятує їх від рабства.

В ті часи було прийнято правителям в’їжджати в місто на ослі.

Таким чином, він заявляв, що прийшов з миром.

Тому Ісус так і вчинив. А народ Єрусалиму в свою чергу теж, як годиться зустрічати правителя, вітав месію пальмовими гілками, а деякі піднесли до ніг Ісуса свій одяг.

Напевно у кожного православного християнина хоча б раз у житті виникало питання про те, яким чином пов’язана верба з тим, що Христос увійшов у Єрусалим і його вітали як царя з пальмовими гілками?

Це пояснюється тим, що не у всіх країнах, де сповідують християнство, є пальми. Тому в країнах їх замінюють гілками дерев, які першими розцвітають

навесні. Тому в нас пальмові гілки були замінені вербою. Крім того, у нас це дерево символізує цнотливість, оновлення, нове життя.

Традиції і обряди у Вербну Неділю

Ще в давнину це свято відзначалося з особливим розмахом, гуляння влаштовувалося в багатьох містах. Однак з плином часу цей день стали святкувати більш скромно.

Але деякі традиції побутують і в наш час.

Наприклад, в ніч на Вербну неділю прийнято проводити в храмі освячення гілки Верби, заздалегідь зірвані близько найближчих річок.

Вранці ж було прийнято злегка бити гілками верби своїх дітей зі словами: «Не я б’ю, верба б’є!». Таким чином, батьки очищали своїх дітей від пристріту, псування, злих духів. Той же обряд проводився і з дорослими. Багато хто вірили, що це допоможе залучити здоров’я, бути більш міцним і сильним.

Треба зауважити, що гілки верби які збиралися нести до храму на освячення потрібно зрізати тільки з молодих дерев, на яких ще немає засохлих гілок і пошкоджень. Також, згідно з народними повір’ями, у Вербну Неділю не можна брати гілки з дерев, у яких є дупла, а також з тих, що ростуть поруч із цвинтарем. Не рекомендувалося брати гілки з дерев, які схиляються над водою, адже ночами на них могли відпочивати і водяні русалки.

Також, щоб ніяка хвороба і хвороба не причепилася, люди проковтували нирки освяченої верби. Цей обряд використовували і для залучення удачі в нових починаннях. Багато хто в ті часи перед тим, як починати якесь важливе діло, з’їдали три нирки.

Дівчата, які хотіли вийти заміж за певного хлопця, весь день, з ранку й до самого вечора думали про цього хлопця. І вже незабаром готувалися до побачення.

А ось, щоб збільшити свій статок, у давнину люди садили квітка або ж пересаджували кімнатні рослини. Вважалося, що такі рослини і приносять багатство в будинок. Якщо ж квітка зів’яне, то ніякого прибутку не буде, а навіть навпаки, вірили, що незабаром чекають величезні фінансові втрати. Тому ця квітка намагалися зберігати і доглядати за ним особливо ретельно.

Гілки верби, принесені з храму, господині зберігали цілий рік, і ставили їх у передньому кутку хати біля ікони. Коли ж весна вступала у свої права, то, люди виганяли худобу саме цією гілкою. Згідно з повір’ями це здатне вберегти худобу від хвороб.

Коли ж починався посівний сезон, то на полі обов’язково встромляли в землю гілки верби. Так вони вірили, що це сприяє багатому врожаю, і рятує його від напастей.

Багато жінок нирки цієї рослини намагалися зберегти на випадок хвороби. Коли ж у будинку кому-то кепсько, то дружини пекли пироги з бруньками верби, додавали їх у воду і чай і чекали швидкого одужання.

Дуже часто у цей день влаштовувались так звані вербні базари, де влаштовувалися пишні гуляння, продавали безліч товарів і влаштовували різні каруселі та ігри. Одним з основних звичаїв таких ярмарків продаж вербового херувимів (гілки верби, прикрашені ангелами).

Як і у всі великі церковні свята, так і в цей день не можна працювати і готувати гарячі страви. Тому жінки готували для своїх домочадців заздалегідь. При цьому варто відзначити, що святковий стіл повинен був бути помірним, так як ще триває Великий піст.

В народній магії існує дуже сильний змова у Вербну неділю, який допомагає людям, що страждають від мігрені. Щоб назавжди позбутися від головного болю свято треба ретельно розчесати волосся, зняти з гребінця волоски

і покласти їх у воду. Потім слід піти до вербі, вилити цю воду під коріння і сказати замовні слова:«Вода, йди в землю разом з головним болем».

Прикмети на Вербну неділю

На пращури вважали, що гілочки верби мають цілющі властивості. Верба вважалася чарівним талісманом для всієї родини – гілочкою торкалися до близьких людей, бажаючи їм здоров’я і щастя, ставили біля хворих, прикладали до хворих місць, стібали дітей, щоб ті не хворіли протягом року і росли здоровими. У свято Вербну Неділю цілителі на весь рік робили із верби різні відвари і порошки від самих різних хвороб. Чоловіки та хлопці носили бруньки верби в якості талісмана для додання фізичної сили , а дівчата — для допомоги в зачатті дитини.

Згідно з давніми повір’ями, у цей день ніхто не виганяв худобу на вулицю, так як вірили, що його обов’язково зіпсують злі духи. А дівчата у Вербну неділю обов’язково розчісували волосся, примовляючи: «Вода, йди в землю разом з головним болем». А потім клали гребінець у воду і поливали цією водою вербу.

У давнину вірили, що який вітер дме у Вербну неділю, такий буде і все літо, якщо ж у цей день буде тепла і ясна погода, то все село готувалося збирати хороший врожай фруктів. Якщо ж «на Вербній мороз – ярі хліба гарні будуть».

/Files/images/getImage.jpg

/Files/images/0_cf690_66986234_L.gif

/Files/images/8.jpg

/Files/images/fcf8259ac79622453616e06fd5c06c15.jpg

Історія виникнення свята

Початково Міжнародний жіночий день був днем протесту проти дискримінації жінок. Існує традиція прив'язувати виникнення Міжнародного жіночого дня до демонстрації, яку провели8 березня 1857 року в Нью-Йорку робітниці-текстильниці з вимогами рівної з чоловіками зарплати, поліпшення умов праці, 10-годинного робочого дня (марш порожніх каструль).Останніми роками поширилася версія, що то нібито була демонстрація повій. В останню неділю лютого 1908 року тисячі жінок знову вийшли на вулиці Нью-Йорку. Демонстрація була приурочена до "Жіночого дня"1857 року. Жінки вимагали виборчого права, виступили проти важких умов праці та проти праці дітей. У 1909-1910 рр. уСША в останні неділі лютого відбулися марші та страйки жінок, очолені Соціалістичною партією Америки.

Під впливом дій американських жінок і на пропозицію німецької соціалістки Клари Цеткін, учасниці II Міжнародної конференції жінок-соціалісток (Копенгаген, серпень 1910 р., понад 100 учасниць із 17 країн) вирішили щороку в березні відзначати Міжнародний жіночий день – день солідарності жінок у боротьбі за повні політичні, економічні і соціальні права.

У резолюції, запропонованій Кларою Цеткін, зокрема, зазначалось:

"У повній відповідності з класово-свідомими політичними профспілковими організаціями пролетаріату в кожній країні соціалістки всіх країн щорічно проводять Жіночий день, який в першу чергу слугує агітації за надання жінкам виборчого права. Ця вимога має бути висунена як складова частина всього жіночого питання в цілому і в повній відповідності з соціалістичними поглядами. Жіночому дню слід повсюдно надавати міжнародний характер, і він всюди має бути старанно підготовлений."

Точну дату МЖД на тій конференції так і не було визначено.

/Files/images/572013853.gif

Вперше Міжнародний жіночий день провели 19 березня 1911 року в Німеччині, Австро-Угорщині, Швейцарії та Данії. Цю дату обрали жінки Німеччини, бо саме 19 березня 1848року король Пруссії перед загрозою збройного повстання пообіцяв (але згодом не виконав обіцянки) провести реформи - включно з введенням виборчого права для жінок. 1912року МЖД відзначили 12 травня. І лише з 1914 року дату МЖД зафіксували на 8 березня(можливо, через початокПершої світової війни, яка відсунула вбік щорічно визначення дати Міжнародного жіночого дня).

У СРСР свято втратило своє політичне забарвлення і перетворилося на одне з небагатьох неполітичних свят. З 1966року, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року, Міжнародний жіночий день став неробочим днем.

ООН почала відзначати Міжнародний жіночий день 1975 року.

16 грудня 1977 року Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції 32/142 закликала всі держави проголосити у відповідності до їхніх історичних і національних традицій будь-який день року Міжнародним днем прав жінок і миру, створювати сприятливі умови для викорінення дискримінації жінок і для їхнього повного й рівноправного залучення до соціального розвитку. Це рішення ухвалили після закінчення Міжнародного року жінки (1975) і Десятиріччя жінок ООН (1976-1985), які раніше були проголошені Генеральною Асамблеєю.

/Files/images/10.gif

/Files/images/56474158_25e17d0fe14f.gif

/Files/images/pposad6_presentation2.jpg

Стрітення Господнє

Відзначають його в пам'ять про те, як СвятаДіва Маріяпринесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після Його народження (згідно з Законом Божим, з часу визволення євреїв із єгипетського полону,кожне перше немовля чоловічої статі належало Богові, і його треба було приносити до храму на 40-й день після народження).Коли Діва Марія разом з Йосифомпринесла Ісуса до храму, їх зустрів там сивий старий Симеон, який чекав зустрічі з Господом вже багато років. Згідно з Євангелієм від Луки, Симеон був праведником, але він таки не повірив у можливість народження Спасителя від Діви Марії. І тоді Дух Святий напророчив йому, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить народження Господа. Те й здійснилося— Симеон міг одержати тепер вічний спокій. Перед смертю старець Симеон сповістив, що Немовля, яке йому нарешті судилося побачити, вийде «на служіння спасіння людей».

Звершивши все згідно з закономГосподнім, Марія і Йосиф повернулися до Віфлеєму.Стрітення відзначають на 40-й день після дня народження Ісуса Христа. Урочисто відзначати його почали з кінця V століття.

У народному побуті Стрітення (Стрічення) здавна сприймається, як зустріч зими з весною. Казали, що «в цей день зима весну зустрічає, заморозити її хоче,та сама лиходійка від свого хотіння тільки потіє».Селяни спостерігали цього дня чимало хліборобських прикмет:

  • ясна і тиха погода віщує добрий урожай і роїння бджіл;
  • вітер— погана ознака;
  • відлига— чекай пізньої весни;
  • як на Стрітення півень нап'ється води з калюжі, то жди ще стужі (як нап'ється півень води, то набереться господар біди).

У цей день ворожили, виставляючи тарілку з зерном на ніч надвір (якщоранком роса— врожай, нема роси— погана ознака).У церквах цього дня святять воду і свічки. Такі свічки називають «громичними», бо їх ставили перед образами під час грози, щоби захистити людейі худобу від блискавки.

Коли приходять із церкви в день Стрітення, запалюють «громичну» свічку— «щоби весняна повінь не пошкодила посіви і щоби мороз дерева не побив». Від «громичної» свічки і саме свято Стрітення називалось колись ще й «Громиця».

Освячену цього дня у церкві воду використовували проти «пристріту».

Неюкропили тварин і людей у найвідповідальніші моменти життя.

ЧЕКАЮ НА ВЕСНУ

Чекаю на весну,що душу нам зціляє,

Вона для втомленогорозуму бальзам,

Як дощ, що в засуху Господь дарує нам.

Чекаю на весну,на джерело криштальненіжності й надії,

Що гоміном дзвінкихструмківРозбудить всі таємнімрії.

Чекаю на весну,колиземля, огорнута теплом,

Дарує світу перші своїквітиІ трепетне очікуванняліта.Чекаю...

Леся Стебяльска

/Files/images/56474158_25e17d0fe14f.gif

/Files/images/fullsize.jpg

Історія Дня Святого Валентина

Існує багато легенд, пов'язаних з ім'ям Святого Валентина, - "винуватця" свята всіх закоханих, що наближається.

Одна з них свідчить: християнський священик Валентин жив в III столітті і прославився тим, що таємно поєднував шлюбом усіх закоханих, не дивлячись на заборону римського імператора Юлія Клавдія II. Коли таємниця розкрилася, він представ перед префектом Риму і був засуджений до мученицької смерті, що і відбулося 14 лютого 269 (270) року.

За іншою легендою - тюремник Римського Імператора попросив християнина Валентина зцілити його дочку на ім'я Юлія від сліпоти. Попутно, Валентин учив дитину історії, природним наукам і основам християнського вчення. Лікування перервав арешт і смертний вирок. Напередодні страти, Валентин пише учениці лист з проханням залишатися вірній християнській вірі і вкладає жовтий крокус (за іншою версією - порошок шафрану), підписавши послання словами "Твій Валентин". Дівчинка настільки сильно захотіла побачити квітку і дізнатися, про що написав її друг, що... прозріла. Пізніше, вона посадила на могилі Валентина мигдалеве дерево - символ щирої та вірної любові.

Деякі відомості вказують на те, що людей на ім'я Валентин було двоє: обидва жили в III столітті, в період переслідувань християн. Один був священиком в Римі, другий - єпископом в місті Терні. Все ж таки, церковні джерела схильні більше вважати обох Валентинів однією і тією ж особою в сані єпископа.

Єпископ Тернійський був відносно молодий, освічений, приємної зовнішності і мав знання в галузі медицини. Після того, як йому вдалося вилікувати від сліпоти дочку багатого сановника Астеріуса, а вся її сім'я перейшла в християнство, єпископ був схоплений і засуджений до смерті, яка відбулася 14 лютого 269 року. Можливо, був ще і лист, який Валентин написав з в'язниці в ніч своєї смерті 14 лютого 269 року і підписав його словами, що стали синонімом слова "коханий", - "Твій Валентин". Але, чи було воно насправді, і кому адресовано - ми вже напевно не дізнаємося.

Ну, а саме свято має язичницьке коріння, оскільки саме в середині лютого птахи починають шукати собі пару, а в Римській імперії наголошувалося свято покровительки жінок і домівки верховної богині Юнони і свято бога Луперка. Страта Валентина співпала з цими святкуваннями. Можливо, це і послужило причиною появи дня Святого Валентина, щоб назавжди замінити язичницькі традиції християнськими.

Сонце скоро позолотить верхівок дерев довкола похмурого місця, що іменується в'язницею. Птахи почнуть співати голосніше, передуючи цим свої шлюбні танці. Наступить день 14-го лютого 269 року. У місті Терні, що в 60 милях від столиці імперії Риму, відзначатимуть свято Юнони - верховної богині і покровительки жінок і сімейного вогнища. Цього дня всі жінки приносять їй жертви, просячи здорове потомство і заступництво в сімейних і любовних справах. Це свято плавно переходить в іншій - Луперкалії - вшановування бога родючості і очищення Луперка. Молоді дівчата пишуть любовні записки чоловікам і вкладають їх в спеціальну урну для долі. Чоловік, який вийме таку записку, повинен залицятися за тією, хто її написав. І найчастіше, ці залицяння закінчаться любовними утіхами і весіллям в майбутньому.

Тим часом, не тільки до свята готувалися в той пам'ятний день. Один з в'язнів в'язниці, в ту весняну ніч, проводив свою останню земну годину. Він був християнином по вірі, і доля його була вирішена, але зараз він хотів лише написати слова утіхи для тієї, кого любив всім своїм серцем:

"Ніжна моя! Коли ти отримаєш цю записку, я вже приєднаюся до Господа нашого і розмовлятиму з Ним! У цей останній час свого земного життя я ні про що не шкодую - бо була наповнена вона любов'ю до Господа, до людей, до знань. Ні, неправду я пишу: шкодую як тільки про одне, що не встиг насолодитися нашою дружбою... Не встиг укріпити твій дух бесідами про нову для тебе віру!"

Маленький факел на стіні бідно освітлював струнку фігуру молодої ще людини, що схилилася над останнім в його короткому житті посланням... Скільки він написав таких ніжних і пристрасних послань? До нього приходили по допомогу в цій делікатній справі - і боязкі безвусі хлопці, і зрілі, із слідами життєвих баталій на обвітрених обличчях, мужі. Усі, в кому прокинулася любов, і хто не умів виразити її коханої. І він, християнин по вірі, єпископ по сану, ніколи не відмовляв! Як можна відмовити в священному праві любити і бути коханим? Адже святе це відчуття робить людину ближче до Господа! Нехай навіть він сам ще не усвідомив цю близькість і продовжує слідувати язичницьким обрядам! Але якщо вже зародилася в його серці ця маленька, деколи слабка іскорка, полум'я, яке може розгорітися з неї, очищає душу і робить її досконалішою! Як же не маєш рацію ти, всесильний імператор Юлій Клавдій II, коли своїм указом заборонив поєднуватися шлюбом твоїм легіонерам, відмінив всі заручини з боязні, що не так завзято будуть вони служити на благо твоєї імперії, не так хоробро захищатимуть її засади! Але велика імперія складається з тисяч і тисяч маленьких сімей, людей, які обробляють землі, володіють ремеслами і своєю працею збагачують імперську казну!

"Не плач за мною, не затьмарюй своє прекрасне дівоче обличчя печаллю. Я не хочу, щоб твої красиві, такі, що тільки недавно почали бачити світ очі, обливалися горючими сльозами: не для цього я вилікував тебе!" - продовжив молодий єпископ свій лист.

Другою його пристрастю після християнського служіння боові і проповідування християнського учення була тяга до пізнання таємниць природи і навколишнього світу і, як наслідок, лікування. Він прагнув допомогти кожному, хто приходив до нього з проханням про зцілення. І, якщо бачив, що безсилий допомогти, то прагнув хоч би полегшити біль страждущего, промиваючи рани вином, щоб не розвинулася інфекція, або додаючи в лікувальне зілля цілющі трави, які удосталь росли на полях і в лісах його рідного міста Терні... З часом його пізнання в природних науках і лікуванні розширилися, і за ним закріпилася слава доброго лікаря, здатного вилікувати будь-яку хворобу! Все частіше і частіше приходили до нього по допомогу - і "свої", нові християни; і "чужі", кому світло нового учення було ще невідоме. Єпископ, на слова подяки, звернені до нього, незмінно відповідав, що весь його талант цілителя і тяга до науки - результат істини християнства, що відкрилася йому. Вдячні пацієнти прислухалися до нього і, частенько, зацікавившись новим ученням, віра в яке допомагає творити дива, приймали християнство. Не було тоді кращої нагороди для єпископа!

Одного разу вночі до нього прийшов відвідувач - чоловік в плащі з дорогої тканини, який явно не хотів, щоб його впізнали. Але, придивившись до нього уважніше, священик упізнав в ньому багатого міського сановника Астеріуса. "Що привело його до мене, вже чи не в темницю прийшов мене забрати?"- подумав він в першу секунду. Хмари над християнами, що живуть в Терні, давно вже почали згущуватися, і все частіше і частіше прихильників нової віри - цілими сім'ями - кидали за грати, і дуже рідко хтось виходив на свободу!

Єпископ не боявся мученицької смерті, він міг жалкувати тільки про одне: знаходячись в самому розквіті сил і знань, скільком людям він міг би допомогти зцілитися, скільки ще язичників зробити прихильниками християнства!

Але, виявилось, могутній відвідувач прийшов зовсім з іншою метою: "Я чув, що лікуєш ти будь-яку хворобу!" - почав він майже грізно, але той, до кого він звернувся, почув за цією грізністю лише пекучу тривогу і біль за дорогу людину... "Ніхто, окрім Господа Бога не може вилікувати будь-яку хворобу! Я лише прагну слідувати своїм пізнанням в природі і медицині. І все те, що можу я - ніщо порівняно із знанням дійсної віри!" - м'яко, але в той же час сміливо сказав священик. Він не боявся висловлювати свої погляди і доля поки оберігала його від бід. "Мене не цікавить твоя віра!" - перервав його Астеріус. "Моя дочка страждає, і я хочу всім, чим тільки можливо, допомогти їй!" - голос його раптом урвався і він замовк.

"Де ж вона, і в чому її хвороба?" - співчутливо запитав єпископ-лікар, відчуваючи, як в душі зароджується гостре бажання допомогти страждаючому, змішане з постійним інтересом ученого-дослідника. Так було завжди, коли він починав когось лікувати. Сановник зробив знак, і двоє слуг внесли на носилках крихку дівчину, яка мала перетворитися на справжню красуню через декілька років. На перший погляд, вона була здорова - тіло не горіло в лихоманці, ніяких видимих ознак хвороби не спостерігалися. "Моя дочка сліпа!" - з відчаєм в голосі сказав батько. "Чи можеш ти повернути їй можливість радіти сонцю?" Єпископ задумався. Йому доводилося повертати зір, втрачений після сильного удару або часткового опіку. Лікування було довгим, іноді виснажливим, але в кінці-кінців хвороба відступала. А тут? Але не в його правилах відмовляти в допомозі, навіть не пробуючи зцілити! "Добре, сановнику Астеріусе" - відповів він і в підняв руку в застережному жесті: "Так-так, я впізнав тебе: твоя сім'я достатньо відома в нашому місті. Я спробую повернути твоїй дочці зір, але надія, що вона побачить світло, дуже слабка!"

"Якщо вона стане зрячою, я озолочу тебе!"- пообіцяв патрицій. "Дякую, але я не потребую грошей"- відповів лікар. Потягнулися довгі тижні і місяці лікування. Ніхто не знав про те, що християнський священик лікує дочку сановника від сліпоти: Астеріус не хотів неприємностей, але бажання бачити улюблену дочку здоровою пересилило його страх. Дочка сановника була сліпа, але зовсім не глуха і володіла допитливим розумом і доброю вдачею. Християнин розмовляв з нею, а іноді до них приєднувався і її батько. Єпископ не прагнув нав'язати свою віру, він відповідав, коли його питали, і розповідав, коли просили про це.

Пройшла осінь, потім зима. Одного прекрасного дня зусилля цілителя і надії всієї сім'ї Астеріуса здійснилися: дівчина почала бачити! Вперше вона змогла побачити свою сім'ю і свого лікаря, якого упізнавала раніше лише по голосу і крокам. Із здивуванням вона відкрила, що він достатньо молодий і приємної зовнішності! І із захватом вдалася до своїх перших дівочих відчуттів і марень, про які не могла мріяти, будучи сліпою. "Тепер я не потрібний тобі, Астеріусе!"- сказав якось християнин. "Я виконав твоє прохання, і дочка твоя бачить. Я не прийду більше в твій будинок". "Слова мої не можуть передати всю силу моєї подяки за це!" - відповів багатий сановник. Залишившись один, Астеріус довго думав, вирішуючи щось важливе для себе. Під кінець дня він знову з'явився в будинку християнина, один, приховуючи свою особу і фігуру під плащем, як вперше.

"Що привело тебе, сановнику, в мій скромний будинок знову?" - запитав його єпископ, хоча в глибині душі, він здогадувався про дійсну причину візиту. "Я хочу перейти в твою віру, християнин!" - твердо відповів гість. "Скільки жертв я приніс моїм богам, скільки лікарів запрошував до неї і жоден не зміг зробити того, що зробив ти зі своєю крамольною вірою!"

З тихою усмішкою дивився єпископ на свого співбесідника: "Але ти знаєш, сановнику, зараз дуже небезпечно ставати християнином. Чи так вже тверде твоє прагнення залучитися до істини або тобою рухає проста подяка до мене, що зцілив твою дочку від недуги?" "Повір мені, християнине, не тільки подяка штовхає мене на це рішення! Я твердий в своєму прагненні і вся моя сім'я підтримує мене в цьому!" Радість осяяла обличчя єпископа, і він сказав: "Тоді підемо, я проведу обряд зі всією твоєю сім'єю".

Так ціла сім'я римського сановника стала християнською! Особливо раділа юна дочка Астеріуса: адже вона стала ближча до свого коханого і могла тепер частіше бачити його на християнських службах, які він здійснював в їх будинку. Одне тільки турбувало її - далі за бесіди справа між нею і священиком не йшла! Вона гірко проплакала майже весь день, коли дізналася дійсну причину такого стану речей - її коханий ніколи не стане їй чоловіком унаслідок свого сану і обітниці безшлюбності! Тим часом, звістка про те, що в Терні ціла сім'я сановника перейшла в заборонену християнську віру, і що людина, що зробила обряд, - ніхто інший, як відомий всім цілитель-християнин, долетіла до палацу імператора Юлія Клавдія. Ще не знав він - хто ця сім'я, що посміла зневажити всі закони і що прийняла заборонену віру! Але, нічого, це йому стане відомо зовсім скоро! А поки - схопити цього жалюгідного християнина і відрубати йому голову, щоб ніхто більше з його наближених навіть помислити не міг про таке, щоб перейти в християнство!

І ось, він поміщений в темницю і через декілька годин земне його існування урветься. Він знав, що одна людина на світі оплакуватиме його смерть більше, ніж друзі і єдиновірці! Не міг він не сказати тієї, кому він повернув можливість милуватися сонячним світлом і красою миру, що з радістю віддав би їй свою любов, не будь він зв'язаний обітницею!

"Моя кохана! Я не міг розділити з тобою життя, дати тобі сім'ю, дітей. Але для мене ти була єдиною, з ким би я хотів все це пережити! Не плач за мною, радій життю - і знай, що я завжди незримо буду з тобою, бо душа моя, як і твоя тепер, безсмертна!"

Єпископ умочив перо в чорнило, щоб підписати лист. Крапля чорнила раптово скотилася з кінчика пера і впала на пергамент, утворивши плямочку, що нагадує серце. Він посміхнувся цьому несподіваному друку, струсив перо ще раз і вивів: "Твій Валентин".

Двері темниці раптово відкрилися, і на порозі з'явився Астеріус. Вся його фігура говорила про скорботу. "Пробач, мій друже, що через мене ти повинен померти!"- вимовив він, але Валентин не дав йому договорити: "Не турбуйся про мене, ти ні в чому не винен! Я виконав своє призначення і не боюся смерті!" Вони обнялися, як друзі. "Бережися тепер, Астеріусе, твоя сім'я в небезпеці! Можуть прийти і за тобою!"

"Я не боюся страждань, а сім'ю я заховав в надійному місці!" - завірив сановник. "Виконай останнє моє прохання, Астеріусе, передай цю записку тій, хто стала для мене радістю останніх днів."

"Я знаю, про кого ти говориш, Валентине, і обов'язково передам їй твоє послання. Не турбуйся також і про тих, хто залишається без тебе. Я понесу християнське учення далі!"- гаряче сказав Астеріус. "Ти наповнюєш моє серце радістю, і я легко віддамся катові, знаючи, що любов, яку я проповідував майже все життя, і далі служитиме Господу нашому і людям!"

Вони обнялися востаннє, і Астеріус зник за дверима, несучи з собою прощальне послання того, чиє ім'я назавжди увійде до історії як синонім щирого та світлого кохання. Пам'ять про нього, дійсно, житиме на протязі століть: Папа Геласіус оголосить Валентина святим в 496 році, через 227 років після його смерті, а з 13 століття, вся Європа, День його смерті - 14 лютого - святкуватиме як день Святого Валентина, покровителя усіх закоханих.

Єпископа страчують вночі, майже таємно, щоб уникнути хвилювань: жителі міста любили і поважали цю людину. Тіло його поховають в Римі, і на цьому місці зараз (the Church of Praxedes in Rome), в Терні - є Базіліка на згадку про нього. А в церкві Св. Антонія в Мадриді, і навіть в Ірландії (у Дубліні, де він ніколи не був, в церкві Church of Our Lady of Mount Carmel, яка відома і під назвою White friar Street Church) - покояться його священні останки...

/Files/images/56474158_25e17d0fe14f.gif

/Files/images/61128_747695870.gif

19 січня - Водохреща

Йордана (або Ордана, Водохреща, Богоявлення) — третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке православні та греко-католицькі християни відзначають 19 січня. З ним пов'язують хрещення на Йордані Христа.

Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення в річці Йордан. Вийшов на берег, а з небес почувся голос Бога-Батька, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва — Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець — в голосі, Син Божий — у плоті, Дух Святий — у вигляді голуба.

Вірування

Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби.

В цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі посвячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин. Залишається загадкою той факт, що водохрещенська вода не псується, не має запаху і може зберігатися протягом року. Дехто схильний вважати, що цьому сприяє срібло від хреста, який священик занурює в воду під час обряду.

/Files/images/Kreshenie4.gif

Традиції

Напередодні Водохрещі святкується «Голодна кутя», або другий Святий Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять — постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви — смажену рибу, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутю та узвар. Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, «щоб хліб родився».

На другий день зранку ходять до церкви святити воду. Цією свяченою водою починається трапеза, нею ж кожний господар кропить усіх членів сім'ї, хату, інші будівлі, криниці.

За давньою традицією, церемонія освячення води відбувалася під відкритим небом, на берегах річок, струмків, озер. Ще напередодні Йордана, з льоду вирубували великий хрест («йордан») і ставили його поруч з ополонкою. Скульптурне зображення хреста встановлювали вертикально і нерідко обливали буряковим квасом, від чого воно набирало червоного кольору. Було прийнято також прикрашати хрест барвінком і гілками сосни.

До радянських часів у день водосвяття в селах і містах влаштовувались багатолюдні хресні ходи до річки. Крім ікон і церковних хорогв учасники цих процесій несли запалені «трійці» — три свічки, перевиті зіллям васильків, чебрику та інших квіток. Акт водосвяття в багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць порожніми набоями. Одночасно у небо випускали голубів, попередньо прикрашаючи їх стрічками з кольорового паперу.

Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Це був час веселощів і дозвілля. Молодь збиралась на вечорниці, сім'ї влаштовували складчини та ходили один до одного в гості з метою наблизити весну.

Прикмети

На Водохрещi день ясний — хліба будуть чисті, а якщо похмурий — буде у хлібі повно «сажки»; іде лапатий сніг — на врожай.

До Водохрещ жінки намагалися не полоскати у воді білизни, бо «там чорти сидять і можуть вчепитися». Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі і вмивалися, аби щоки були рум'яними. Загалом до Водохрещ протягом всіх свят жінки не ходили по воду, це мали робити лише чоловіки.

/Files/images/56474158_25e17d0fe14f.gif

Свято Маланки та Василя

Під обрусом сіно, на обрусі свічка,

На всю хату пахне свіжа паляничка.

На радість дорослим на втіху малечі

Йде до нас у гості Щедрий Добрий вечір!

/Files/images/481805636.gif

Віншуєм Тя, Господарю
Із тим Новим Роком,
Щастя, Сили і Здоров'я,
І з новим Доробком!

/Files/images/1356688493.jpg

Той старий Рік хай ніколи
До Нас не вертає,
Всяким лихом вовік віки
Нехай пропадає!

Той Новий Рік щоб приніс Вам
Здоров'я та Сили,
А щоби-Сте, Господарю,
Много Літ прожили!

/Files/images/h1114.gif/Files/images/h1114.gif/Files/images/h1114.gif/Files/images/h1114.gif/Files/images/h1114.gif/Files/images/h1114.gif/Files/images/h1114.gif

Свято Маланки відмічають напередодні Нового року (31 грудня за старим стилем, 13 січня за новим), ще його називають Щедрим вечором, або Щедрою (Другою) кутею. Святом Василя називають Старий Новий рік і відмічають його 1 січня за старим стилем (14 за новим). На відміну від Святого вечора під час Щедрої вечері накривають багатий стіл, де переважають м'ясні страви. В деяких селах Вінниччини, навіть кров'янки, які є традиційною новорічною стравою, називають "маланками". Вдруге протягом зимових Святок готують кутю. Випікають і спеціальні хліби "Маланку" та "Василя".

Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба, не миючи рук від тіста, вона йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять. Чоловік ніс сокиру, або палицю, жінка перевесла, зроблені із дідуха (соломи, що лежала на долівці від Святого вечора). Підійшовши до дерева, чоловік тричі стукав по ньому обухом сокири, або палицею і промовляв: "А чого ти, грушо, не родиш? Я тебе зрубаю, порубаю!" Або: "Не будеш родити, буду рубати, а будеш родити, буду шанувати". За дерево відповідала дружина: "Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в пригоді стану". Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев'язувала його перевеслом.

В народі вірили, що після таких процедур дерево злякається і обов'язково дасть гарний урожай. Адже на Маланки, особливо в Новорічну ніч, рослини розуміють людську мову, а тварини навіть самі розмовляють по-людському. До речі, тварини в цю ніч могли поскаржитись Богові на господарів, якщо ті погано з ними обходяться. Тому в цей день худобу доглядають дуже ретельно, добре годують, чистять, пестять.

А ще на Маланки господині ретельно чепурять, підбілюють піч, адже в ніч напередодні Нового року вона танцює, віддається. Ось які пояснення стосовно вшановування печі в новорічну ніч, записані в різних регіонах України, приводить професор С.І.Килимник: "Тому то піч на Маланки мусить бути чисто вимащена, "щоб не кляла, що не вимащена". Ніхто у цю ніч не спить на печі, не сидить, нічого на неї не кладуть, бо тяжко їй танцювати"..."Нехай спочине"... "Василь з Маланкою приходить танцювати на печі - аби їм не перешкоджати"... На піч кладуть овес - "на коровай, так як у нас на весілля, і їй дається вівса, як ся віддає". "Аби мала чим коня годувати, бо вона їде в місто, на герць".

З настанням сутінок по селу ходили ватаги щедрувальників в карнавальних костюмах з музиками. Серед гуртів переважали парубочі громади ряджених, окремо ходили і гурти дівчат. Для щедрувальників, як і для колядників, не існувало статевих обмежень, проте дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів у масках у парубочій Маланці було значно більше.

Серед ряджених найчастіше зустрічаються образи Маланки, Василя, кози, діда з бабою, циган, ведмедя, журавля, кота... Маланкою був парубок в латаній спідниці, старій хустці, брови і очі підведені сажею, обличчя вибілене крейдою, щічки та вуста фарбовані червоним буряком або калиною. В руках Маланка носила куделю. Вона дуже полюбляла цілуватись зі всіма, хто підвернеться, при цьому обмурзувала їх своєю "косметикою". Дослідник українських новорічних обрядів "Коза" і "Маланка" О.Курочкін пише: "У деяких селах українського Подністров'я (села Голосків, Кептинці Кам'янець-Подільського району Хмельницької області ) за оповідями інформаторів, замість хлопця на роль Маланки вибирали гарну огрядну жінку, яка мала дітей і була щасливою в шлюбі."

Козою був парубок у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини до якої прикріплювали дві дощечки (рот), і пасмо прядива (бороду), рот відкривався і ляскаючи закривався, що лякало дітей. Між рогами чіпляли дзвоника, ззаду - хвіст з віника. Ведмедями одягалися найсильніші парубки, які гарно вміють боротися. Їх костюми складали вивернуті хутром догори кожухи, до ніг прив'язували жмути соломи, сіна, або овечі шкури, зі шкур виготовляли і маски. Журавлем був парубок на ходулях, або з довгою шиєю, яку робили з жердини.

У дівочому гурті роль Маланки і Василя виконують дівчата. Дівчата "убирають Маланку у хвату, як молоду обквітчають цвітами, Василя підбирають теж з дівчат, надівають на Василя гарні штани, френч, шапку, підводять вуси. Обох гарно підмальовують. Подекуди дівчата щедрівниці обмежувалися лише одним костюмованим персонажем - Маланкою ".

Підійшовши до вікна, ряджені в пісенній формі просили у господарів дозволу щедрувати:

"Гой Іване, Іваночку,

Пусти до хати Маланочку..."

"Пустіть до хати погріти п'яти,

Пустіть до груби погріти зуби,

Пустіть до печі зігріти плечі..."

Прихід ряджених був доброю ознакою, тому їх зазвичай радо запрошували в оселю. О.В. Курочкін висловлює припущення, що ряджені щедрувальники є уособленням "представників потойбічного світу, що провідують живих родичів у визначені святкові терміни і обов'язково вночі". До хати щедрувальники заходили, лише отримавши дозвіл господарів. В хаті спочатку виконувались величальні щедрівки для кожного члена сім'ї, потім співали пісень про Маланку. Маланка в цей час пряла куделю, пританцьовувала, рухами імітувала дії, оспівані в щедрівці, показуючи, яка вона гарна господиня, все робила навпаки: підмітала хату від порогу до столу, взуття клала на стіл, тарілки під стіл, намагалась допомогти господині підбілити долівку, або помити глиняні стіни. Господарі прагнули помішати їй "наводити порядок" і уважно стежили, щоб Маланка нічого не вкрала. Це за нею також водилось, адже за крадену річ вона просила додатковий викуп, або погрожувала продати її у наступній хаті, там мовляв, більше дадуть. Іноді їй спеціально клали якусь дівочу річ, щоб Маланка її вкрала, це віщувало дівчині швидке заміжжя.

В цей час у сінцях починала мекати та тупотіти коза. Щедрувальники просили господарів впустити і її до хати погрітися, вона он в ніжки змерзла і в ріжки змерзла. Господарі спочатку відмовлялись, придумуючи різноманітні причини, що коза долівку попсує, вазони поїсть, дітей полякає. Діткам страшенно хотілось побачити козу, вони благали батьків впустити її до хати. Щедрувальники всіляко розхвалювали свою козу: вона, мовляв, і гарненька і розумненька, танцювати вміє і співати вміє, побрехеньки розказує, людей звеселяє. Господарі нарешті погоджувались.

Ввійшовши до хати, коза спочатку лякала присутніх, намагаючись їх буцнути рогами, а потім під спів щедрувальників відтворювала в танці те, про що співалось в щедрівці. Все закінчувалось тим, що приходили стрільці або хлопці-молодці і вдарили (встрелили) козу в правеє вушко, в саме сердушко, або ж під ліву чи праву ногу, коза впала, ноги задрала, або ж впала та й нежива стала. Одним словом, коза помирала.

Що ж означав цей ритуал? Чому козу неодмінно було вбивати? Адже коза була символом (божеством) родючості ниви. До речі і по нині частинку нескошеної ниви, чи незібраної грядки називають козою. В грецькій та римській міфології боги плодючості і урожаю також мали ознаки схожості з козою. В далеку давнину люди помітили, що на тій землі, де стояла домашня скотина, рослини ростуть значно краще, дають більший урожай. Про вплив кози на родючість ниви співається і в народних українських щедрівках:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає,

Де коза туп-туп,

Там жита сім куп,

Де коза рогом, там жита стогом,

Де коза хвостом, там жита кустом...

Очевидно смерть кози - символізувала зимову смерть рослинності, ниви. Проте в ритуалі головне було не смерть кози, а її оживляння. Всі присутні в хаті, а також щедрувальники намагалися оживити козу, розсмішивши її. Для цього всі засоби були добрими, лиш би коза засміялася, почала пручатися, подала ознаки життя. Її "лікував" "лікар", коментуючи при цьому свої дії так, що всі в хаті сміялися, турчали козі у вуха, рахували зуби, щоб переконатись стара чи молода, був і крайній (сороміцький) метод - пробували "перевірити, чи коза доїться". Оскільки за народними традиціями козою перевдягались парубки, це, як правило, приводило козу до тями, вона пручалася, видиралася, подавала ознаки життя.

Оживання кози знаменувало собою оживання навесні ниви, садів, пасовищ, природи взагалі. Сміх носив магічне значення - відганяв злі сили, крім того вірили, якщо сміятись в новорічну ніч то і весь рік пройде зі сміхом, весело і щасливо. На закінчення щедрувальники проголошували вірші з побажаннями щастя, добра в новому році і просили винагороди, для Кози, Маланки або інших ряджених персонажів. "Дайте грошей, дзвоника полатати, щоб було чим калатати", "дайте козі на сіно", "Маланці на фартух", "дідові на тютюн". Господарі замість грошей або ласощів пропонували Козі сіна, соломи, вівса, бурячків, на що щедрувальники відповідали, що їхня коза цього не їсть, вона полюбляє свіжі паляниці, пироги, а також чарочку і шкварочку, шинку й ковбасу. Почувши про гостинці до хати ввалювались "цигани" з "ведмедем" і починали гадати, танцювати, пропонували підкувати коней, або когось із хатніх, господарі на допомогу кликали стражників, які також були серед ряджених і ті випроводжали з хати гамірних гостей, за що отримували винагороду від господарів.

Спробуємо висловити певні припущенні і гіпотези стосовно обрядових дій та деяких персонажів новорічного карнавалу. По Козу йшлося вище, а тепер проаналізуємо іншу головну особу - Маланку. Дослідники української новорічної обрядовості вважають, що християнська свята Меланія, день пам'яті котрої відмічався в останній день року, замінила більш давній образ богині Макоші (Мокош). Богиня Мокош увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі, ідоли яких Володимир встановив на горі. Вона була покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах - особливо прядінні. Вважалася також богинею дощу, сестрою Сонця. [17, c. 109]. Б. Рибаков вважає її богинею родючості "земного плодородия" і посередницею між небом і землею. Дослідник індо-українських зв'язків С. Наливайко виводить слово Мокоша з індійського, що в перекладі означає Велика Богиня.

Слід пам'ятати, що в давнину наші предки святкували Новий рік весною. Взимку, коли вся природа наче помирала, Богиня плодючості могла знаходитись серед мертвих. На зв'язок Маланки із потойбічним світом у Новорічну ніч вказує фольклорний матеріал. Так у Прикарпатській щедрівці щедрувальники просять рахманів відпустити Маланку погуляти:

Ой паночку, Рахманочку,

Пусти з нами Маланочку

Із квітами, із дутками,

З хорошими парубками.

За народними віруваннями рахмани живуть під землею, тісно пов'язані з культом предків. Отже Богиня плодючості взимку перебуває під землею у царстві рахманів, або в царстві мертвих і її просять випустити погуляти. Тексти щедрівок вказують на те, що у Новорічну ніч Маланка (Макоша) заблукала і мабуть вирвалась з підземного царства.:

Ой на Меланки із вечора

Пасла Меланка два качура./2/

Ой пасла, пасла - загубила.

Пішла шукати - заблудила./2/

Ой приблудила в чистеє поле,

Ой там Василько плужком оре: /2/

- Ой ти Василю, Василечку,

Виведи мене на стежечку. /2/

Я буду тебе шанувати,

По тричі на день поливати, /2/

Що суботоньки проривати,

Що неділеньки милувати. /2/

Василь оре плужком і має вигляд людини, але коли Маланка просить вивести її на стежку, то за послугу обіцяє винагороду привабливу для рослини - проривати, поливати ... Не виключено, що дія відбувається в іншому вимірі, тобто у підземному царстві, а християнського Василя ми можемо асоціювати з язичницьким божеством покровителем рослинного світу, який мав людський вигляд, але після відходу в інший світ, міг з'являтися на землі лише у вигляді рослини - квітки василька. Досить часто в щедрівках Василя ще називають черчиком:

Весна-красна Маланочка,

А ще кращий Василюню.

Ой черчику Васильчику,

Посію я ті в городчику,

Буду я ті шанувати,

Три рази на день підливати,

І вершечки зщипувати,

Маланочку затикати.

Що означає слово "черчик"? У Івана Нечуй-Левицького можна прочитати: " ... весна описується, як славна пані череватая, що зачерчилась на трьох синів: на пашничка, конюшка і земчика". Слово "зачерчилась" тут вжито в значенні завагітніла трьома синами. По аналогії можна припустити, що черчик-Васильчик - є уособленням чоловічої плідної сили, божеством, яке запліднює землю, чоловіком чи нареченим Богині плодючості Маланки (Макоші), з яким вона повинна вступити в шлюбні стосунки, щоб був урожай на наступний рік.

Василь знає шлях із потойбічного світу в світ яви, який можна подолати в Новорічну ніч, і виводить Маланку з царства мертвих. Щоб потрапити з нави у світ реальний, вони очевидно пересікають якийсь водний рубіж. В піснях про Маланку часто зустрічається ситуація, коли Маланка опиняється біля води і мочить свій одяг, зокрема фартух. Щоб приховати від ворогів факт втечі, в щедрівках приховується справжня причина мокрого одягу Маланки і даються інші, часто абсурдні пояснення:

Наша Меланка господиня,

На ополонці ложки мила.../2/

Ложку, тарілку упустила /2/

Ложку, тарілку діставала,

Біленький фартух замочила.

Наша Маланочка в Дністрі була,

Дністрову воду пила,

На камені ноги мила,

Тонкий фартух замочила...

Тонкий фартух замочила.

Повій, вітре, буйнесенький,

Висуши фартух тонесенький.

Повій, вітре, з яру, з яру,

Висуши фартух краще жару.

Повій, вітре, із болота

Висуши фартух краще злота.

Повій, вітре, туди-сюди

Висуши фартух, піду між люди.

У варіанті щедрівки, записаної К.В. Широцьким, фартух у Маланки золотий, що опосередковано говорить про її непросте, мабуть божественне, походження.

Втікачку переслідують потойбічні сили, щоб повернути її назад у підземелля. Щоб збити ворогів з пантелику, заплутати сліди, народ вдається до переодягання і маскування. І замість однієї справжньої Богині по всіх селах ходять ватаги маланкарів. У кожній ватазі своя ряджена (підмінна) Маланка, а в її свиті Василь, дід, баба, коза і гурт охоронців - стражники, драгуни, улани чи козаки з військовими атрибутами. Наявністю справжньої і підмінної Маланки можна пояснити двояку її характеристику. В одних щедрівках Маланка змальовується як гарна господиня, що допомагає своєму чоловіку, в інших же навпаки - вона невміла ледащиця. В одних ватагах це підмальований хлопець у дірявому жіночому одязі, в інших - красуня матір, що має кілька діток, щаслива у шлюбі до того ж з пишною статурою. Парубок - уособлення Маланки підмінної, жінка-матір мабуть є образом справжньої Великої богині, богині плодючості. Про це йдеться і в новорічних щедрівках про Маланку, наведемо деякі приклади:

Про Маланку справжню

Ой на горі вогонь горить,

Щедрий вечір, добрий вечір

Святий Василь за плугом ходить,

А Маланка коня воде,

Коня воде, хустку носе.

В тії хустці троє зілля:

Перше зілля - васильочок,

Друге зілля - барвіночок,

Третє зілля - любисточок.

Васильочок за образочок,

Барвіночок на віночок,

Третє зілля на весілля.

Про Маланку підмінну

... Наша Маланка - обманниця,

На споді штани, зверху спідниця.

Наша Маланка не дівоча,

На ній сорочка парубоча.

Наша Маланка - господиня,

Як помастить, так помиє.

Стоять миски під лавкою

Та заросли муравкою.

Стоять горшки під другою

Та заросли усугою

Можна припустити, що час перебування Василя в реальному світі у образі людини обмежений лише однією Новорічною ніччю. Переводячи Маланку з потойбічного світу в реальний, він мабуть порушив якісь заборони за що з променями ранкового сонця повинен стати квіткою Васильком. Саме в Новорічну ніч, коли Богиня плодючості вирвалася з царства мертвих, а Бог рослинності ще не втратив людської подоби, вони можуть вступити в шлюб. Від їх священного шлюбу залежить добробут на землі, родючість рослин і плодючість тварин. Цей шлюбний зв'язок уособлюють і обрядові хліби Маланка та Василь, які у новорічну ніч лежать на святковому столі один на одному, захищені магічними атрибутами - часником, конопляним сім'ям, металевою монетою. Селяни цієї ночі не сплять на печі і не топлять її, щоб Маланці було де переночувати зі своїм чоловіком.

Тема весілля дуже широко представлена в Новорічних обрядових діях, фольклорі та повір'ях. Юрби ряджених грають весілля Маланки підмінної, щоб обдурити духів з того світу. Таке весілля справді перетворюється на фарс з веселими розвагами, ось як про це пише О.Курочкін: "Замість традиційної ікони останні, в дусі карнавальної інверсії, "благословляли" затулою від печі, рублем і качалкою або чимось іншим, що потрапляло під руку. Далі дійство немовби переносилося до церкви. Наслідуючи справжню церемонію, наречені тримали в руках "свічки" - качани кукурудзи, обвиті вінками з сухого барвінку чи аспарагусу, на голові вінки з бур'яну або сухого бадилля..." "Від інформаторів - очевидців і виконавців обряду (експедиційні матеріали з Прикарпаття) - маємо відомості про те, що в ході імпровізованої вистави Маланка, або дублюючий її персонаж "баба" могли імітувати швидкоплинні пологи, в результаті яких на світ божий з'являлася лялька-немовля. З тих же джерел і з того ж регіону відомо, що й попередні фізіологічні стадії життєвого циклу людини - статевий акт і вагітність - були постійним об'єктом ігрового зображення маланкарів.".

Отже весілля Маланки і Василя і є початком Нового року, що започатковує нове життя, пробудження природи.

Серед обрядових дій, що відбуваються в Новорічну ніч можна також назвати змагання ватаг ряджених маланкарів. Вони, як правило, відбувалися опівночі на роздоріжжях, або на мостах чи кладках через потік. Змагання були як індивідуальні, так і колективні. В індивідуальних поєдинках кожна ватага виставляла свого рядженого представника. Починали боротьбу зазвичай ряджені ведмеді, іноді їх поєдинку вистачало, щоб визначити яка ватага перемогла, а іноді справа доходила до колективного змагання "стінка" на "стінку", хто кого потіснить. Команда, що програла пропускала переможців вперед.

Поєдинок на містку, на рубежі двох світів, відділених водою, та ще й опівночі міг знаменувати поєдинок з представниками з потойбічного світу, які гоняться за Маланкою, а обдаровування ряджених - відкупним пожертвуванням потойбічним силам за Маланку.

14 січня на Старий Новий рік, або Василя господарі прокидаються рано, до схід сонця, прибирають солому з долівки, підмітають в хаті. Від Святого вечора до Василя підлогу ніхто не підмітав, щоб не вимести і не винести щастя та долі з хати.

Старого Нового року з нетерпінням чекають хлопчики, адже цього дня їм випадає добра нагода заробити гостинці і гроші. З самого ранку, ще вдосвіта, набравши в кишені або рукавички зерна, вони вирушають до сусідів і родичів посівати. Найчастіше посівають пшеницею, можна посівати житом, ячменем, вівсом. Не посівають горохом, оскільки вірять, що він виник зі сліз Матері Божої, і обрядове посівання ним може спричинити сльози в родині, та гречкою "бо заведуться блохи в хаті", або "буде суперечка". Посіваючи хлопчики промовляють: "Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця, на щастя на здоров'я, на Новий рік, щоб ще краще вродило, як торік, конопельки до стельки, льон по коліна, щоб Вас, господарю, голова не боліла!" "З Новим роком будьте здорові, щоб велися Вам бички і корови, щоб родили морква й буряки, гарбузи і огірки, картопля і капуста, щоб ваша дівка була тлуста!" Слово "тлуста" означає статна, дорідна.

Господарі пригощають посівальників пирогами, окрайцем "Василя", горіхами, цукерками, платять дрібні гроші. Та найбільше міг заробити той хлопчик, який приходив посівати першим. Йому доручали обмолотити святочного снопа (дідуха), який стояв на покутті від Різдва, або розбити гарбуза дідуха, що лежав у кубельці під столом. Сніп обмолочували макогоном, зерно і солома з нього вважаються чудодійними. Зерна з дідуха зберігають до сівби і висівають разом з насінням на ниву, щоб був гарний урожай. З гарбуза варили кашу, ним також пригощали домашніх тварин, зернятка з дідуха (гарбуза) збирали в миску, просушували і висівали весною на грядках, щоб гарно родили гарбузи і вся городина.

Солому від дідуха спалюють вранці на Новий рік у садку. Люди вірять що дим від дідуха дуже корисний, він забезпечує гарний врожай на наступний рік, оберігає дерева від морозу, захищає від шкідників. За народними віруваннями цей дим захищає не лише дерева, але й членів родини, тому всі від малого до великого стрибали через вогнище, щоб бути здоровими і не хворіти у наступному році, дітей переносили крізь дим на руках.

За народними віруваннями духи поля і духи предків, які допомагають ростити урожай, ховаються від женців в останньому снопові. Цей сніп урочисто несуть з поля під час обжинок, потім зберігають у коморі, або клуні до Святого Вечора, а на Святий Вечір його величають "дідухом", з почестями вносять до хати, ставлять на лаві на покуті, на тому місці, де садять найдорожчих гостей. Дідух перебуває в хаті від Святого вечора до Нового року, а на Новий рік його спалюють. В давнину у слов'ян існував звичай трупоспалення. Мабуть з димом духи предків відлітали у вирій, щоб весною знову повернутися на ниву.

В деяких селах Правобережжя залишилися звичаї влаштовувати вогнища спільні для всієї громади. "Закінчивши ритуальний обхід села, буковинські перебрані вже вранці йшли на роздоріжжя палити (смалити) "діда" або "дідуха"... Спочатку Маланка, а потім інші маски перестрибували через багаття. ... У селі Корчівці у вогонь неодмінно кидали солому, якою були набиті горби маскованих "дідів". Хлопці з села Варенчанка перш ніж спалити "дідуха", надавали йому антропоморфної форми. Тут же як розповідали донедавна було заведено кидати в новорічне багаття маски." Наведені факти підтверджують гіпотезу про те, що новорічні масковані персонажі уособлюють прихід предків з того світу, а спалювання масок можна асоціювати з погребальними вогнями, при допомозі яких предки покидали світ реальний і переходили у світ мертвих.

/Files/images/56474158_25e17d0fe14f.gif

/Files/images/image_image_1648711.gif

/Files/images/108784075_K06fEMhK.gif

Вітаєм з Різдвом, з Новим роком вітаєм!

Бажаєм Вам щастя, здоровя бажаєм!

Хай серце радіє, душа хай співає,

А настрій святковий весь рік не зникає!

/Files/images/ukrainskoe-rozhdestvo.gif

З Новим Роком! В добрий час

Із Різдвом вітаєм Вас,

З веселою колядою і кутею запашною!

Щастя, миру Вам й добра

І дожити літ до ста!

Хай на Різдво колядка до Вас завітає,

І зірка вертепна над будинком засяє!

Теплом i любов'ю зігріє,

Втілить в життя усі мрії!

/Files/images/344534604.gif

Дай Боже Вам любові і тепла, добра в сім'ї і затишку в оселі, Щоб щастя світла музика текла в різдвяні свята, щедрі і веселі!

(КЛАЦНІТЬ НА СЛОВА ВІРШИКА)

Інтерактивна гра для дітей "Вбери ялиночку"(клацніть тут)

/Files/images/56474158_25e17d0fe14f.gif

День святого Миколая- дитяче свято

(історія виникнення свята та як святкують цей день у інших країнах)

/Files/images/Nikolai.jpg

Святий Миколай-Чудотворець, архієпископ Мирлікійський, належить до найвизначніших святих християнської церкви. Його люблять і вшановують на Заході та Сході. З особливим нетерпінням чекають на день пам'яті святителя діти - бо для них то означає веселе свято й подарунки.
Архієпископ Миколай, багатолітній пастир антіохійських християн на межі ІІІ-ІV століть, був однією з найяскравіших постатей в історії Церкви перших віків. Його служіння припадає на час останніх великих гонінь на вірних і подальше становлення Церкви після Костянтинової реформи, коли "період катакомб" відійшов у минуле. Відомо, що владика Миколай брав участь у І Нікейському Соборі, який закріпив у Символі Віри основне догматичне вчення християнства, проте жодних богословських праць він по собі не залишив. Що ж тоді живить людську пам'ять про Святого вже стільки століть? Серед сучасників Отець Миколай відзначився чистотою життя, за яку мав від Бога дар чудотворення, а також милосердям і благодійністю. Очільники Церкви й богослови, встановлюючи свято, закликали вірних пам'ятати саме про ту взірцеву чистоту й щедру доброчинність, брати їх за взірець.
З історичних джерел знаємо, що вже в VI ст. день упокоєння Святого став значним християнським святом Східної Церкви - тоді імператор Юстиніян І (527-565) збудував на його честь церкву в Константинополі. Єрусалимський канонар VII ст. на 6 грудня каже: "Пам'ять Миколая, єпископа одного великого города". Усі грецькі місяцеслови з IX століття мають цей празник. Найдавніший життєпис Святого Миколая походить теж із IX ст., а імператор Мануїл Комнен (1143-1181) навіть державним законом приписав святкувати день пам'яті Святого Миколая. З Візантії свято поширилося по цілому світу - й на українські землі також. За переданням князь Аскольд узяв Святого Чудотворця за небесного по-кровителя й мав хресне ім'я Миколай.
До Західної Церкви свято прийшло у IX ст., коли папа Миколай (858-867) - перший папа з цим іменем - близько 860 р. збудував у Римі церкву Святого Миколая. Особливо прижилося й полюбилося свято в Німеччині, куди його принесла візантійська княжна Теофана, жінка цісаря Оттона II (973-983).
Саме на німецьких землях день Святого Миколая перетворився на дитяче свято, та сталося це через кілька віків. Загалом же, найперше (в деяких країнах і до сьогодні, особливо Болгарії та Греції) Святий Миколай є опікуном подорожніх, моряків і рибалок. Йому присвячене місто Амстердам - столиця Голландії, країни великих мореплавців. Адже згідно з житієм Святий неодноразово приходив на допомогу людям під час стихійного лиха - силою молитви зупиняв грозу чи бурю. Так довший час вважалось і в Україні - кожен рибальський курінь мав обов'язково ікону цього святого, перед якою на початку ловецького сезону й у часи негоди, стихійного лиха служили молебень. Й нині у храмах саме перед іконою Св. Миколая моляться, вирушаючи в далеку дорогу, а також при освяченні різноманітних транспортних засобів.
Вважався Святий Миколай і захисником бідних, скривджених, несправедливо засуджених - також на основі житійного передання. Шанували святителя і як покровителя шлюбу. Бо, згадаймо, що одне з перших його чудес - рятунок від ганьби та блуду трьох сестер, батько яких не мав коштів на посаг і весілля. Тоді, ще юний, священик Миколай уночі підкинув до хати тієї родини три торби грошей. Згодом через те, що вшанування Св. Миколая випадало у році двічі - у грудні та травні, часи знакові для хліборобів, за свого покровителя святого узяли й трудівники-селяни...
***
То як же Святого Миколая "привласнили" собі діти? Спершу з появою шкіл при храмах Святий Миколай став опікуном учнів - ця традиція теж ґрунтується на житії святителя, якому в дитинстві легко давалася всяка наука. Так, за хроніками відомо, що в XI столітті у Кельнському соборі в день пам'яті святителя учнів церковної школи обдаровували солодощами. З храму та школи свято поширилося на родину.
У середньовічній Німеччині саме напередодні свята Миколая матері вручали дітям новий зимовий одяг, інші обновки. Погодьмося, що справити нове вбрання у ті часи справді можна було вважати за привід для свята. Разом із вбранням діти отримували й солодощі - горіхи, сухофрукти та особливі солодкі хлібці з сушеними грушами (аналог українських миколайчиків-медівників), шкільне приладдя, зрідка іграшки, які клали в нові чи полагоджені й начищені старі черевики. Діти, котрі протягом року не слухалися батьків, діставали цього дня замість солодощів - в'язку різок. Хто гідний подарунка, а хто ні, - вважалося, записано у "Золотій книзі", яку має при собі небесний опікун. У старих церковних записах є такі слова:"Напередодні Святого Ніколая самі матері тримають напоготові подарунки та різки для своїх дітей"(1555 р.). А в давній миколаївській колядці: "Святий Ніколай,мені поклади, що за потрібне вважаєш ти. Яблука, горіхи, мигдаль маленькі діти радо їдять!"
Подібний звичай перейнявся до Австрії, Голландії, Чехії, Словаччини, Польщі, Хорватії. У деяких країнах нечемні діти замість різки дістають вуглину чи картоплину.
Часто Святий Миколай приходить не сам. У ряді країн Західної Європи супутником Святого Миколая є ослик, який допомагає розвозити подарунки дітям. Він має незвичайну сіро-сріблисту шерсть. Саме для цього віслюка діти лишають біля черевичків кілька морквин - адже тваринка за нічну подорож втомиться та зголодніє. Про пригоди Миколаєвого ослика є багато історій. Це не небесний гість, а справжній земний віслюк. Але за німецькими легендами, Ніколаус завжди бере чотириногого помічника тільки з тієї ослячої родини, в якій від пра-пра-пра-прадідів тягнеться неперервна родова лінія. Легко здогадатися, що давній предок цього знаменитого роду колись віз на собі до Єрусалиму Іншого важливого Вершника...
В Австрії в день свята спершу вулицями міст ходить зграя лихих Крампусів-чортІв - відбувається справжній чортячий парад. Вони гримлять ланцюгами, кричать, лякають перехожих. Але ось на майдані біля собору з'являється Святий Ніколаус - і чортівня злякано відступає, тікає й ховається. Настає час подарунків. Лихий чорт, що приносить різки, ходить за Миколаєм у Хорватії та Словаччині. У Чехії ж, коли Святий Мікулаш рушає до дітей, його супроводять ангелик і чорт-паркел. Кожен з них має по книзі - там занотовані добрі та лихі справи кожної дитини. Перш ніж вручати дарунки, чиниться суд, чи заслужив малюк на небесні гостинці.
У Нідерландах свято починається ввечері 5 грудня - діти й дорослі таємно дарують одне одному подарунки, які супроводять листівки з віршами, присвяченими адресату. У вірші слід передати всі найкращі побажання - так ніби це написав сам Святий Миколай. Саме ж свято починається вранці. За народними голландськими повір'ями Сінтер-клаас приїздить до країни з далекої Іспанії (чому саме з Іспанії - ніхто не знає). Визначний гість прибуває з моря на кораблі через Роттердам, зустрічають його у крихітному рибальському селі Моннікендам, що недалечко від Амстердаму. Супроводить святого пошт зі слуг-маврів, які звуться Чорні Піти й одягнені, як середньовічні пажі. Усі вони сходять із корабля - на набережній їх урочисто вітають бургомістр, альдермен, члени міського правління та юрми радісних людей. Сінтерклаасу підводять білого коня. Дзвонять дзвони, стріляють гармати, в небі пломеніють феєрверки. Святкова процесія рушає центральною вулицею через усе місто. Потім святий гість зі слугами відвідує різні дитячі заклади (школи, лікарні тощо). Ближче до Різдва Сінтерклаас приходить у родини. Коли наближається час гостини, батьки намагаються залишити малюків насамоті у вітальні. Тихенько прочиняються двері, у щілину просувається чорна рука й розкидає цукерки та фрукти. Доки діти збирають солодощі, до кімнати поважно заходить Святий Миколай. Він розпитує дітей про їхні справи, навчання, успіхи, невдачі, мрії, а також примхи й непослух (адже як небесних опікун усе знає!), трохи хвалить, трохи докоряє, дає поради та настанови - й іде. Подарунки ж будуть пізніше. На Святий вечір діти залишають на вікні чи біля каміну своє взуття, біля нього гостинці для коня Сінтерклааса (моркву, сіно, окраєць хліба). Вночі Святий об'їде по дахах все місто, всю країну, а Чорний Піт спуститься по димоходу й покладе кожному належні подарунки. Серед них є й обов'язкові - традиційні святкові солодощі: вершкові льодяники у формі троянди, гвоздики та сердечка, шоколадні чи мигдалеві ініціали дитини, марципанові поросятка, коник і сам Сінтерклаас, різні фігурки-медівники.

***

В Україні день Святого Миколая здавна був значним і веселим святом, а в багатьох містах і селах того дня припадало храмове свято. (Навіть нині тільки в Києві на Подолі є три церкви Святого Миколая - і кожну супроводить давня легенда.) У різних місцях миколаївські гуляння мали різноманітні назви й особливості, обходження дворів, миколаївські колядки, миколаївські скрипники (змагання музик) тощо.
Цього дня варили пиво. "Вітали сніжну зиму" - на санях тричі об'їжджали довкола села. А для дітлашні пеклося особливе печиво - миколайчики. Це було своєрідне "розполовинення посту", після Святого Миколая починали готуватися до Різдва, вчити колядки, лагодити вертепи.
Темної зимової ночі з 18 на 19 грудня Святий Миколай сходить із небес до українських малюків, звідки він бачить і знає, як поводяться діти цілий рік. Має він золоті сани з білими золотогривими кіньми, до хати заходить дверми, але часто невидимий, подарунки підкладає завжди під подушку, за винятком хіба тих, які не помістяться. Часто його супроводжують світлокрилі янголята, а недалечко крутяться й чортики, котрі переконують Святого, що вкраїнські діти були геть нечемні, тому не заслуговують на небесні гостинці. А самі рогаті вертихвости тільки й мають на очі, як украсти торбу з дарунками. Проте нічого в них не вийде! Миколай усе знає, та й ангелики добре пильнують. Всі хлопчики і дівчатка отримають дари від Святого. Й лише дуже неслухняні дістануть від Миколая золоту-срібну різку та наказ виправитись до наступного року. Отож, вітаймо Святого Чудотворця, що загостив до нашого краю!

/Files/images/lines04.gif

На Андрія дівчата ворожили, а хлопці кусали калету…

/Files/images/Andriya.jpg/Files/images/vechornyci_na_andrija.jpg

Серед осінньо-зимових празників найбільше виділяється своєю поетичністю й неповторністю свято Андрія, котре припадає на 13 грудня.

Свято Андрія є логічним продовженням молодіжних гуль, де юнаки й дівчата шукали собі пару для майбутнього подружнього життя.
З давніх-давен у ніч «під Андрія» дівчата ворожили, щоб дізнатися про своє майбутнє заміжжя. Досить поширене було ворожіння за допомогою невеличких кульок із тіста.
Випікали звичайні балабушки, але воду для їх виготовлення дівчата повинні були носити не у відрі, а в роті. Хлопці добре знали про цей звичай і стерегли дівчат біля криниці, щоб розсмішити.
Доводилося хлопцям давати викупа. Коли ж нарешті, тісто було готове та балабушки випечені, кожна дівчина мітила свою, і тоді випускали голодного пса. Чию балабушку собака з’їсть першу, та дівчина вийде заміж першою. Інколи пес бере балабушку і несе її десь у темний куток – так і доля занесе дівчину в чужі краї, в далекі села…
До прийняття християнства свято Андрія називали Калитою. Дехто вважає, що воно походить від слова «календи». Очевидно, ми маємо справу з молодіжними вечорницькими зібраннями, які, започаткувавшись 13 грудня, носили спільну назву Калити й тривали до Різдва – періоду повороту сонця на весну.
На Андрія також вдавались до заклинань, завбачення майбутньої долі й ритуального кусання «калети».
Калета – це великий корж із білого борошна. Тісто солодке з медом. Зверху калету оздоблюють сухими вишнями чи родзинками – «щоб гарна була». І запікають її у печі, щоб вгризти було важко. Посередині калети обов’язково має бути дірка. У цю дірку й всувають червону стрічку і підвішують калету до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг зубами дістати калету тільки тоді, як добре підстрибне.
Біля Калети стає вартовий – „Пан Калетинський". Це повинен бути веселий, жартівливий парубок, «душа вечора».
Він бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під калетою і запрошує гостя:
– Я, пан Калетинський, прошу пана Коцюбинського калету кусати! „Пан Коцюбинський" (ним може бути кожний учасник гри) бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде калету кусати. Під’їде до вартового і каже:
– Добрий вечір, пане Калетинський!
– Доброго здоров’я, пане Коцюбинський!
– Куди їдете?
– Їду калету кусати!
– А я буду по писку писати!
– А я вкушу!
– А я впишу!
Ця суперечка проходить з жартами і сміхом. Завдання пана Калетинського – розсмішити пана Коцюбинського. Існує правило, що Коцюбинський може кусати калету тільки тоді, коли він «витримає» всі жарти Калетинського і не посміхнеться. Це не так легко, бо Калетинський сам сміється, розповідає веселі пригоди, може і співати, і танцювати – все, щоб тільки розсмішити гостя і, розуміється, все присутнє товариство. Всі сміються, один тільки «гість» стоїть з коцюбою в руках і намагається стримати сміх. Та якщо йому і вдасться витримати всі жарти Калетинського, то і тоді він калети не вкусить, бож тільки він підстрибне, Калетинський смикає мотузок – і калета летить вгору.
Якщо ж Коцюбинський посміхнеться, то Калетинський його по обличчі квачем мазне, і він уже мусить іти геть: він програв своє право кусати калету. На його місце стає інший учасник гри, новий «Коцюбинський», а Калетинський звичайно не міняється протягом усього вечора. Якщо трапиться добрий Калетинський, то за весь вечір ніхто до калети не приступить. Ця весела гра є основною «точкою» Андріївського вечора. Кінчається тим, що калету здіймають зі сволока і ділять поміж учасниками гри. При чому дівчатам порції калети роздаються задурно, а хлопці платять гріш дівкам на стрічки за те, що калету місили. Після цього всі сідають за стіл і починається вечеря…

Вчені вважають що, первісну назву свята (Калита) християнство замінило на свято апостола Андрія Первозванного, який проповідував Боже вчення в Царгороді.
Андрій Первозданний став першим благовісником віри нашої православної, коли, пройшовши для служіння апостольського по Дніпру до круч Київських, сказав пророцькі слова учням своїм: «Вірте мені, що на цих горах возсіяє благодать Божа і Господь здвигне тут багато церков і освятить святим хрещенням всю Руську землю!».
Андрій був простим рибалкою, але першим, коли знайшов Господа, скликнув, звертаючись до брата Петра: «Ми знайшли месію, що значить: Христос!». Після того, залишивши свої сітки, вони вирушили за улюбленим Вчителем – до смерті, смерті хресної. Іоанн Золотоустий пояснює: «Та не сітки залишили учні; вони залишили свої земні пристрасті, а замість рибалок стали «ловцями людей», Духом Святим вловлюючи у сітки Слова Божого премудрих віка сього».

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

Свято Михайла припадає на 21 листопада

/Files/images/mihail2.jpg

Православна церква відзначає пам'ять собору Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безтілесних. Народились 21 листопада - вправні травники. Іменинники дня: Марфа, Гаврило, Михайло.Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безтілесних. Архістратиг Михайло - переможець супостатів, визволитель від усіляких бід і скорбот і злих гріхів. Це-Велике православне свято. Михайло-людина, яка присвятила своє життя церкви і релігії, а після смерті визнаний зразком праведного життя і носієм чудодійної сили.На честь його побудовано багато монастирів та храмів.

За народними прикметами, з сьогоднішнього дня настають Михайлівські відлиги. В Михайлов день, що припадає на 21 листопада, «зима не стоїть, не мерзне» - трапляються відлиги. «Михайло приїжджає або на білому коні, або на чорному (залежно від погоди)», а якщо «на Михайла вітер з полудня, то буде тепло і до половини грудня», «якщо Михайло Дем'янів шлях (санний шлях) порушили, не чекай його до зимового Миколи (19 грудня).Михайлов день вважається рубіжної датою. З цього дня "зима встає на ноги". "З дня Михайла Архангела зима морози кує". "З Михайла зима не стоїть, не мерзне". З 21 листопада по 20 грудня прибувають на зимівлю червоногруді, червоноголові чечітки, клести, чижі, снігурі, сойки. У давнину сніг міцно лягав зазвичай до 22 листопада. Примічали: «коли на
Михайлов день ранок з інеєм - чекай великих снігів; з туманом - бути ростепелі». З Архістратига Михайла худобу заганяли на зимовий корм. Сніговий покрив не перевищував тоді 5 см. Зараз в Україні - рекордно тепла погода.

Але найчастіше «Михайло справжню зиму веде», день починається з холодним вітром. На Михайла ублажали будинкового, -виносили йому чашку з пивом, умовляли не йти з дому: «То не дивно, що пиво зварено, а мудро, що не випито».
Михайло неодмінно має сповістити про зиму, бо "приїжджає на білому коні". На Закарпатті останню суботу перед Михайлом називають "задушною".Жінки беруть до церкви по читири калачі і відправляють службу по небіжчиках. Після Михайла закінчувалися весілля. За цим днем завбачували і весну. Якщо Михайло з дощем не услужить - добру й суху весну ворожить. Якщо на Михайла ніч ясна, то буде зима сніжна й красна.

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

День Захисника України!!!

/Files/images/x_610717b8.jpg

У всі часи захищати рідну землю було справою честі та гідності мужніх людей, дійсних патріотів своєї країни, святим обов’язком кожного громадянина. Тож День захисника Вітчизни - це всенародне свято. Воно є символом непорушного зв’язку багатьох поколінь захисників Батьківщини та проявом поваги народу до них. У нього славні традиції, за ним стоїть сама історія, сповнена героїки подвигів, яскравих вчинків.

День захисника Вітчизни уособлює такі прекрасні людські якості, як доблесть і мужність. Фактично воно є святом усіх чоловіків, чиє головне покликання - обороняти рідну землю. Це свято символізує любов і повагу українців до своїх захисників і визволителів, до тих, хто сьогодні стоїть на варті незалежності держави.

У цей день ми з вдячністю згадуємо і вітаємо тих, хто захищав національні інтереси та безпеку нашої держави. У цей день традиційно вшановуємо усі покоління, які показали приклади вірності і героїзму, захищаючи Вітчизну, від часів Запорозької Січі до наших днів.
Мужність і героїзм, доблесть і слава, відвага і честь - саме ті чесноти, на яких базується вся багатовікова історія нашої України. На долю воїнів-захисників усіх поколінь випало багато випробувань, однак вони завжди долали їх з гідністю. Захищати Батьківщину, свою землю, свою домівку - це святий обов`язок кожної людини.

Захисники Вітчизни - це ті, хто в грізні воєнні часи відстояв рідну землю від фашистської навали. Це ті сивочолі ветерани, чия юність співпала з нелюдськими випробуваннями, з горем, кров’ю та лихоліттям. Та вони вистояли і в післявоєнні роки відбудовували та розвивали країну.

День захисника Вітчизни - це свято і ветеранів Великої Вітчизняної війни, і нинішніх військовослужбовців та працівників збройних сил України, яким випала доля вписати нові сторінки в літопис української армії. Славні традиції батьків і дідів сьогодні гідно продовжує нове покоління військовослужбовців, які стоять на захисті миру, праці, незалежності України.

День захисника Вітчизни - насамперед данина героїчним традиціям нашого народу, вияв любові і пошани до тих, хто у кровопролитних битвах захищав Батьківщину, відстоював незалежність. Ми завжди пам’ятали і будемо пам’ятати їх хоробрість і відданість в ім’я майбутнього і робитимемо все можливе для того, щоб оточити увагою та турботою наших ветеранів. Віддаючи данину героїчним подвигам українського воїнства, вклоняємося їх мужності та безмежній вірності своєму обов’язку.

У нашій пам’яті зберігаються усі подвиги багатьох поколінь воїнів-захисників, їх безмежна відданість і любов до рідної землі, мужність та героїзм.

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

Покро́ва Пресвято́ї Богоро́диці — християнське і народне свято, відзначається церквами східного обряду (православними та греко-католиками) 14 жовтня.

/Files/images/Ylyzb7kk2Z8.jpg

Як вказують деякі джерела, вражений Аскольд та його дружинники прийняли святе хрещення та стали християнами.

  • За іншою версією, натхненням для свята стало видіння Андрія юродивого під час облоги Константинополя військами агарян. Пресвята Богородиця з'явилася мешканцям міста у храмі та прийняла їх під свій захист покров. Після цього війська противника відступили, а місто було врятовано.

· Відзначення свята Покрови має дуже глибоку історію в Україні. Хоча свято було впроваджене ще з часів хрещення Русі, особливе шанування Покрови Богородиці починається з 12 століття, при князеві Андрії Боголюбським, який і збудував першу на Русі Покровську церкву — на річці Нерль біля свого загородного замку Боголюбове. Перші монастирі на честь Покрови Богородиці виникли в Північній Русі — Звєрін Покровський в Новгороді (12 ст.) і Покровський в Суздалі (1364). На території Українинайстарішою церквою, яка присвячена святу Покрова є церква в селі Сутківці Хмельницької області, зведена у 1467 р. як фортеця.

· Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших святзапорозьких козаків, котрі будували багато однойменних храмів та шанували особливо ікони Покрови. Деякі Покровські храми, переважно 18 століття вціліли до нашого часу. Перлиною української архітектури можуть вважатися Покровський собор Харкова, зведений у 1689 р., у стилі мішаного козацько-московського бароко, та київська трибанна церква Покрови на Подолі, що зведена у 1766 році видатним Григоровичем-Барським.

· Свято Покрови Пресвятої Богородиці деякими невипадково вважається днем створення Української повстанської армії (УПА). Цього дня починаючи з 2005 року в містах України відбуваються хода та мітинги прихильників українського націоналізму.

· Свято Покрови — давнє українське свято

· Загальновідомою ознакою Покрови є те, що вона покриває землю або листям, або снігом.

· До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої.

· До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи на землі (в тому числі сівба озимих) — завершений хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Це найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні. Це свято — покровитель весіль, початок сезону на сватання та весілля, які закінчувались за два тижні до Пилипівського посту. Це вже потім під впливом християнства воно оформилося у те, що дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, мали побувати на святі Покрови у церкві і помолитися: «Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку», «Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду», «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою».

· А на Поділлі дівчата казали: «Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку чи в онучу — най ся дівкою не мучу!»

· Існувала навіть прикмета: якщо на Покрову сніг — буде багато весіль.

· Сніг дає привід порівнювати сніговий покрів з весільним покривалом, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння розповсюджуються і на неї.

· У багатьох народів, зокрема і у слов'ян, покривало (фата) вважалося дуже важливою весільною оздобою, взагалі слугувало ознакою заміжжя. За описами арабського письменника XII ст. свідчиться, що якщо комусь подобалась дівчина, то він накидав їй на голову покривало і вона мусила стати його дружиною (точніше, мабуть, це була пропозиція до шлюбу). Та і зараз ми знаємо, що весільна фата ще широко представлена у весільному обряді.

· Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка — це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав'язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова — найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів — період весіль, і юнаки залюбки брали участь у весільних обрядодійствах.

/Files/images/1020_e5f274d9d89beeaccb2b10bb086ab2ca.jpeg

/Files/images/2893070w732r44il1.gif

/Files/images/den_doshkillja.jpg

24 вересня - загальнонаціональне свято "День вихователя і всіх дошкільних працівників".

Вітаємо всіх працівників дошкільних освітніх установ із професійним святом !!!

День дошкільника – це ще одна нагода сказати добрі, гарні слова на адресу тих, хто віддає свою любов і серце малюкам, розвиває в них найкращі риси, виховує і навчає життєвої мудрості. За словами В.О.Сухомлинського «Виховання в широкому розумінні – це багатогранний процес постійного духовного збагачення й оновлення і тих, кого виховують, і тих, хто виховує».

Дошкільне дитинство – є визначальним періодом розвитку людини. Як день починається зранку, так життя людини починається з дошкілля. Як ранок визначає погоду на весь день, так і дошкілля значною мірою визначає все доросле життя. Відомо, що 50 % навчальних здібностей розвиваються у перші 4 роки, інші 30 – від 4 до 8 років. Дошкільна освіта є абсолютним пріоритетом в суспільстві.

Двадцять четвертого вересня – Всеукраїнський День дошкілля. Цього дня вся країна вітає тих, хто за покликанням душі допомагає пізнати світ, віддаючи силу і серце своїм вихованцям.

Вітаємо усіх працівників дошкільних закладів – вихователів, нянь, музичних керівників, методистів, кухарів, медичних сестер з професійним святом. Коли батьки знаходяться на роботі, про їх малюків з ранку до вечора піклуються досвідчені вихователі, а годують невтомні руки нянь. Саме Ви виховуєте нашу малечу, навчаєте дітей азів самостійності, правилам поведінки у суспільстві, готуєте дітей до вступу до школи.
Нехай лагідна посмішка сонечка дарує Вам невичерпну енергію, красу і чарівність, життя Ваше буде наповнене щастям, добробутом, а в оселі вашій панують світло і злагода, а в серці - добро і мудрість, а в житті - достаток і удача.

Зичимо Вам здоров’я, щастя, добра та натхнення, а найголовніше – відчуття вдячності за свою роботу від дітей, батьків та держави.

/Files/images/vihovatel_vyrsh.jpg/Files/images/154.jpg

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

1 вересня - День знань

1 ВЕРЕСНЯ

Перше вересня все ближче,
З кожним роком йдемо вище.
Хоч і важко, та дарма,
Бо без праці знань нема.

Котик радо позирає
Та запрошення чекає.
Навіть гусінь - черв’ячок
Всіх вітає діточок!

С. Гордієнко

День знань — день початку навчального року в Україні та ряді інших країн, зокрема в країнах СНД. Відзначається 1 вересня, державним святом його було проголошено 1 вересня 1984 рокуВерховною Радою СРСР.

Для першокласників це «Свято Першого дзвоника», для всіх інших — початок нового навчального року. Часто цей день називають просто «перше вересня» чи «день першого вересня».

Офіційно це досить молоде свято: як державне воно святкується лише від 1984 р. Але коріння його сягає значно глибше. Вже зазначалося, що за православними канонами 1 вересня святкувався Новий рік. Це було невипадково: з одного боку, уважалося, що саме 1 вересня Бог закінчив створювати світ, а з іншого — 1 вересня означало початок осені та закінчення основних польових робіт, що давало землеробам привід відпочити. Із закінченням польових робіт пов'язаний і вибір 1 вересня як дня початку навчального року, адже раніше сільські жителі становили значну частину населення нашої країни, а тому календар сільськогосподарського життя мав великий вплив на календар життя суспільного. Уперше в СРСР 1 вересня як єдиний для всієї держави день початку навчання в школі було запроваджено 3 вересня 1935 р.

/Files/images/244099692.gif

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

З Днем народження Україна!

/Files/images/0_6dede_4fbdf55d_xl.gif

Незалежна і Єдина Автор: Наталія Козленко

Що то, діти, за країна –

Неба синього блакить,

На ланах у серпні жито

Стиглим золотом блищить?

Гори є і полонини,

Є моря, річки, ліси…

Загалом, то є країна

Невимовної краси!

У якій, скажіть, країні

Клімат лагідний, м’який?

Бог відводить буревії,

Негаразди всіх стихій?

Гордо, голосно, дитино,

Ти назви ім’я країни,

У якій, хвалити Бога,

Народився і живеш.

Люди мудрі, працьовиті

У країні тій живуть.

На чуже не зазіхають

І свого не віддадуть.

Їй дочкою є чи сином

І, коли ти підростеш,

Будеш їй творити славу,

Розбудовувать державу.

У якій іще країні

Так земля родить охоча?

Наче пісня солов’їна –

Мова ніжна і співоча?

Отже, зветься ця країна,

Незалежна і єдина –

Наша ненька – Україна!

День Незале́жності Украї́ни — головне державне свято України, що відзначається щороку 24 серпня на честь прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України, що прийнято вважати датою утворення держави Україна в її сучасному вигляді.

Уперше День Незалежності України було відзначено 16 липня 1991 року — в пам'ять про те, що рік тому — 16 липня 1990 року — Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Одночасно того ж 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України». У ній зазначено:

Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності,
підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:

Вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.

Згодом, 18 червня 1991 року, було внесено відповідні зміни до статті 73 Кодексу законів про працю Української РСР, унаслідок чого у переліку святкових днів з'явився запис: «16 липня — День незалежності України».

Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про День незалежності України». У ній зазначено:

Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності,
підтверджуючи історичну вагомість прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року,

Верховна Рада України постановляє:

1. Вважати день 24 серпня Днем незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.

2. Постанову Верховної Ради Української РСР «Про День проголошення незалежності України» від 16 липня 1990 року вважати такою, що втратила чинність.

Відповідно до цього 5 червня 1992 року Верховна Рада України постановила: у частині першій статті 73 Кодексу законів про працю України слова «16 липня — День незалежності України» замінити словами «24 серпня — День незалежності України». Тому від 1992 року День незалежності України щороку відзначається 24 серпня.

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

/Files/images/131005110014002720.jpg

« Коло Купала обметано,

Ще й барвіночком обплетено,

Ще й васильочком обтикано

Нас на Купала покликано »

Івана Купала, Купайла — традиційне українське свято, яке відзначали вночі перед Івановим днем(24 червня за старим стилем). Зараз також його прив’язують до сонцевороту (21 червня, у високосний рік — 20 червня за часом UTC). У зв’язку із введенням григоріанського календаря у 01.03.1918 церковне свято Різдво Івана Предтечі припадає на 7 липня. Свято отримало свою назву від імені християнського святого Івана. Квінтесенцією свята є очищення з допомогою вогню і води, найдавніша форма магічних дій. Одне із чотирьох головних свят сонячного календаря. Ймовірно, свято було встановлено в часи, коли сонцестояння випадало на 24 червня. Святкували Купала здавна по всій Україні, щоправда з певними відмінностями по регіонах. За радянського панування частина притаманних святу регіональних звичаїв відмерла. Подібні звичаї існують в багатьох народів, особливо індоєвропейських: чехів, німців, австрійців, сербів, болгар, поляків, англійців, білорусів та росіян. Найбільшого розмаху свято набуло в Іспанії, де 19-24 червня проводиться фестиваль «Вогнища Сан Хуана» та в Бразилії — «Феста Юніна» 13-29 червня. Далі читайте тут...

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

ВІТАЄМО ЗІ СВЯТОМ ПЕТРА І ПАВЛА

Дванадцятого липня за новим стилем — день святих Перво-верховних Апостолів Петра і Павла, або, як кажуть наші селя­ни, «Петра». В цей час у багатьох районах України починають­ся жнива, а звідси й походить народне вірування про те, що справа святого Петра — «жито зажинати».
В одній з народніх колядок святі Апостоли Петро і Павло виступають плугатарями, вони орють поле під осінній засів:
Святий Петро за плугом ходить, Святий Павло волоньки водить, А сам Господь-Бог пшеничку сіє, А святий Ілля заволочує.
На карпатських полонинах, де потепління наступає пізніше, ніж в інших частинах України, з іменем святого Петра в'яжеть­ся найвищий розквіт літнього періоду. В одній колядці співаєть­ся, що святий Юрій трубить в трембіту «листовую», а святий Петро — «в цанговую»: як затрубив святий Петро, то —
Пішли голоси по полонинах,
По всіх царинах, та й по всіх садах,
По виноградах, по пасіченьках —
Всі полонини у цвіту стали,
Всі полонини та всі царини,
Та й усі сади, та й виногради
Зродили цвіту по всьому світу,
А пчолоньки сі ба й ізроїли,
Та на цвіт спали, медок зібрали.
Святий Петро часто згадується в народніх віруваннях та ле­гендах; так, на Херсонщині записано оповідання про те, як Бог з Петром людей парували: «...Ідуть вони в жнива; сонце пече їх..., жито стоїть, як стіна; те жито дівка жне так, що й голови не піднімить. Петро й каже:«Боже, поможи тобі, дівко!» Вона підняла голову, подякувала та й знову жне. Пішли вони на дру­гу ниву, а там під копою в холодку дівка спить, аж хропе. По­дивився на неї Бог і святий Петро та й пішли далі. Дивляться: стоїть віз одпряжений, а під возом спить парубок — нап'яв собі холодок з ковдри та й спить. Хотів святий ціпком оперізати, а Бог каже: «Не займай, Петре, ходім!» Пішли вони й зайшли в пшеницю — як ліс стоїть пшениця; парубок жне її, пече його сонце, а він працює й голови не піднімить. Петро й каже: «Боже, поможи тобі, хлопче!» Парубок підняв голову, подякував та й знову жне Відійшли вони, а Петро й каже до Бога: «Спаруй, Боже, цього парубка та оту дівку, що жито жне, і тих ледацюг спаруй». А Бог відповідає йому: «Старий ти, Петре, та дурний. Як тих ледацюг спарувати, то вони й з голоду помруть; цього парубка треба спарувати з ледачою дівкою». Так воно й буває в світі: як чоловік роботяга, то жінка ледащо; а як жінка мотор­на, то чоловік вайло».
До свята Петра й Павла готувалися колись в Україні як до великого свята: білили хати, оздоблювали рушниками стіни, вбирали подвір'я Ранком у цей день, звичайно, всі йшли до церкви. Дівчата вбирали свої голови вінками з польових квітів, а особливо червоними маками. Повернувшися з церкви, люди розгівлялися мандриками Мандрики — це пампушки печені з пшеничного тіста, яєць і сиру. Сама назва походить ніби від того, що, мандруючи по світі, Петро з Павлом живилися «ман­дриками». В цей день зозуля перестає кувати; селяни кажуть, що вона мандриками подавилася, бо ж украла в святого Петра одну мандрику й за це її Бог покарав тим, що вона на Петра давиться мандрика,чи й перестає кувати А якщо кує зозуля й після Петра, то це, за народнім віруванням, віщує нещастя.
На другий день після «Петра» є теж свято, але наполовину менше, і називається воно «Полупетра» або «Петрового бать­ка» . На Слобожанщині колись у цей день різали трьох півників і варили борщ у трьох горнятах — «три борщі, бо святий Петро три рази відрікався від Христа»

Петра і Павла привітати ми хочемо
З днем християнських іменин.

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

/Files/images/f_4dc2a8d663abe.jpg

З Днем Конституції України!

Я — українець. Є у мене право
На рідну мову та свою державу,
На гордий прапор золотисто-синій,
На щастя жити у такій країні.
Я — українець. Право знати маю
Про тих, кого героями вважаю,
Що людство рятували від руїни, —
Синів і дочок, гідних України.
Я — українець. Хочу право мати
Завжди усе, що думаю, казати,
На незалежну та міцну державу,
На все, що гарантовано по праву.
Я — українець. І моє це право
Любити землю горду й величаву,
Та дух свободи набирати в груди.
Я — українець. Був ним, є, і буду!

Щиро вітаємо вас, шановні колеги, та гості сайту з Днем Конституції України. У 1996 році українські громадяни отримали Основний закон, який гарантував їм права та свободи, наблизив Україну до країн з розвинутою демократією та остаточно закріпив незалежність нової європейської держави.

Тож давайте разом формувати вільне, справедливе, солідарне суспільство, потужну та заможну державу, що побудована на основах європейської демократії.

З Днем Конституції!

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

/Files/images/EUNM2UUjahg.jpg

День Святої Трійці

Свята Трійця — важливе поняття у більшості християнськихвчень. Це поняття об'єднує разом три особи (три лики, три образи, три прояви) Бога, розглядає сутність Бога в трьох особах. Це поняття використовується більшістю християнських церков, у тому числі православ'ям та католицизмом, однак окремі християнські течії (такі як наприклад Свідки Єгови) заперечують правомірність його вживання. Віра в Святу Трійцю є першою умовою вступу до Світової Ради Церков.

Згідно з символом віри, прийнятим на Першому Нікейському соборі, Бог має три особи: Бог-Отець, Бог-Син і Бог Дух Святий(іноді кажуть: Перша особа Трійці (Отець), Друга Особа Трійці (Син), Третя особа Трійці (Дух Святий)), всі ці особи є, однак єдиним Богом (різними його проявами) і кожна з них є повністю всемогутнім і єдиним Богом (а не частиною Бога), і серед цих осіб нема більшої або меншої. Бог визнається всемогутнім, вічним і безмежним. Будучи єдиними і неподільними за природою, три постаті Бога, однак, відрізняються походженням та взаємними відносинами. Так, Бог-Отець народжує Бога-Сина, а Сам не походить ні від кого, Бог-Син народжується від Бога Отця, а Дух Святий ісходить від Отця (православ'я) або від Отця і Сина (католицизм). Згідно з християнськими вченнями, Бог-Син прийняв тіло людини і воплотився з Духа Святого і Діви Марії як Ісус Христос з метою спасіння людства. В православ'ї для кращого розуміння людьми поняття Святої Трійці вживається образ Сонця — «Є Сонце (перший прояв). Є Світло(другий прояв), яке іде від Сонця і є Тепло (третій прояв) , яке іде від Сонця. Ми говоримо про єдине Сонце у трьох проявах, а не про три Сонця».

Догмат Триєдності Бога, як правило, оголошується недосяжним для людського розуму в повному обсязі, і осягається лише «досвідом духовного життя». У зв'язку з цим говорять про Святу Трійцю, як «найбільшу таємницю християнської віри». Також природа Бога, у тому числі те, що сказано у цьому догматі, визнається такою, яку ніколи не зможе пізнати жодне створіння, ні людина, ні ангел.

У Біблії немає безпосереднього викладення вчення про Святу Трійцю, проте є ряд вказівок, що й лягли в основу догмату Святої Трійці. Так ще в Старому Заповіті знаходимо місця, де Бог говорить про себе у множині (напр. Буття 1:26 та Буття 11:6-7).

У Новому Заповіті найбільш чітко вказівка на триєдність подається в Хрещенні Ісуса Христа в Іордані

На п'ятдесятий день після Великодня, обов'язково в неділю, святкується Трійця. Нагадаємо: свята Трійця — це Бог-отець, Бог-син і Святий Дух.

Ісус Христос цього дня багато років тому вознісся на небо. Раніше на Вознесіння повсюдно пекли так звані «драбинки» — своєрідний символ сходження Сина Божого на небо. Християнські перекази тісно переплелися з народними традиціями святкувати початок літа, що сягають глибини віків.

У день Трійці дівчата зазвичай ворожать на здоров'я та тривалість життя своїх рідних. Ворожіння має відбуватися так: під час розвивання вінків перевіряли, наскільки добре він зберігся. Дівчата загадували під час завивання вінка, на кого він завивається, і тому тепер можна чітко побачити віщування долі. Зів'ялі вінки кидають у воду та слідкують, як вони поводитимуться: якщо потонуть — дуже поганий знак, а якщо попливуть — усе буде на добре.

Клечальна неділя — це неділя Зеленого тижня, п'ятдесятий день після Великодня, тому цей день ще називається П'ятидесятницею. За старих часів люди зустрічали цей день дуже врочисто. Зранку господині поралися в господі, готували святкове застілля. Зробивши господарські справи, люди вбиралися у святковий одяг, сідали в хаті й чекали, поки вдарять церковні дзвони. Ударить дзвін — блага звістка. Тоді всі побожно хрестяться й ідуть до церкви. Кожна дівчина відповідно до святкового звичаю несла в руках свіжі квіти. Ідучи до церкви, люди радо вітають одне одного зі святою неділею. Після служби Божої за старих часів відбувався хресний хід до криниць, щоб освятити їх, окропивши їх свяченою водою. У деяких місцевостях освячували таким самим чином і оселі, і господарські будівлі — для захисту від русалок, які цими днями жвавішають і роблять людям шкоду.

Вважається, що протягом Зеленого тижня слід залишати на деревах полотно — русалкам на сорочки. Існує повір'я, що русалки можуть насититися запахом свіжоспеченого хліба. Протягом русалчиного тижня треба ретельно дотримуватися народних «заходів безпеки»: у жодному разі не купатися у водоймах, бо русалки можуть потягти за собою. Тільки справжні відьми можуть дозволити собі таке задоволення й нічого не боятися. Забороняється кидати шкаралупи з яєць: якщо вони потраплять у воду, русалки стануть сильнішими й іще більше шкоди зроблять.

Після церковних урочистостей молодь збирається разом і починає розваги: пісні, жарти, хороводи. Свято триває до пізньої ночі.

/Files/images/vitannia-z-trijzeiu.jpg

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

/Files/images/den_zahistu_ditey.jpg

Права дитини

У світі всі малята: і хлопчики, й дівчата,

повинні право мати щасливими зростати.

В турботливій країні, у люблячій родині

мужнітимуть здорові, біляві й чорноброві.

Бо очі карі й сірі у злагоді та мирі

не плачуть, а сміються, що «дітками» зовуться.

Щороку в перший день літа Україна відзначає Міжнародний день захисту дітей – прекрасне свято радості та одвічної надії. Адже саме в дітях – наше продовження, здійснення своїх мрій і сподівань. Усі батьки прагнуть, щоб вони росли здоровими та радісними, прославляли свої родини і рідний край.

У малечі не повинно бути нещасливого дитинства, і за це маємо відповідати ми, дорослі, тому турбота про дітей, захист їхніх прав повинен стати одним з найголовніших наших обов'язків.

Тож сьогодні й кожного наступного дня давайте зігрівати теплом і любов'ю кожне дитяче серце, об'єднувати зусилля заради майбутнього, і тоді маленькі громадяни виростуть достойними людьми й неодмінно стануть гордістю України.

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

/Files/images/vitahja.jpg

/Files/images/animashki-linii-1010.gif

Кiлькiсть переглядiв: 892

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.